Цьогорічний Baltic Business Forum був присвячений передусім енергетичним питанням – темі, яка сьогодні є однією з ключових для польсько-української співпраці. Учасники форуму багато говорили про відбудову, безпеку та спільні економічні проекти. Водночас під час однієї з дискусій колишні польські та українські дипломати нагадали: навіть найамбітніші ініціативи можуть опинитися під загрозою, якщо Київ і Варшава не навчаться спокійно й системно працювати зі складними історичними питаннями.
Панель мала промовисту назву: «Польща – Україна – Європейський Союз. Між історичною політикою та історичним шансом». У дискусії взяли участь одразу кілька людей, які роками були безпосередньо залучені до формування польсько-українських відносин. Українську сторону представляв Андрій Дещиця – посол України у Польщі у 2014–2022 роках, а також Маркіян Мальський – дипломат, колишній посол України у Польщі у 2010–2014 роках, нині ректор Львівського університету. Польщу представляв Бартош Ціхоцький – посол Польщі в Україні у 2019–2023 роках, а також Ян Трущинський – багаторічний польський дипломат, колишній посол Польщі при Європейському Союзі та один із ключових польських переговірників у процесі євроінтеграції.
Розмова вийшла значно ширшою, ніж просто дискусія про Волинь чи політику пам’яті. Фактично йшлося про те, чи здатні Польща й Україна пройти через історичні конфлікти без руйнування стратегічного партнерства – особливо в умовах війни та європейської інтеграції України. Учасники дискусії неодноразово поверталися до думки: будь-яке загострення історичних суперечок між Києвом і Варшавою неминуче працюватиме в інтересах Росії, яка роками намагається використати тему історичної пам’яті для розколу Польщі та України.
Андрій Дещиця одразу звернув увагу на фундаментальну проблему: Польща й Україна мають різний рівень історичної пам’яті про Волинську трагедію. За його словами, у Польщі про Волинь знає практично кожен, тоді як в Україні ця тема десятиліттями не була частиною загальнонаціонального історичного порядку денного. Особливо це стосується центральних і східних регіонів країни.
Дещиця пояснив, що проблема полягає не у небажанні українців вшанувати пам’ять жертв, а в тому, що сама тема просто не була достатньо присутньою у суспільній свідомості. Він визнав, що тепер ситуація починає змінюватися через масову присутність українців у Польщі. Поляки відкрито говорять про Волинь, а українці вперше стикаються з тим, наскільки болючою є ця тема для польського суспільства.
Бартош Ціхоцький натомість спробував подивитися на польсько-українську історію ширше. Він прямо заявив, що історія є одним із головних доказів європейської природи України. За словами дипломата, Україна разом із поляками, литовцями та білорусами була частиною першого великого інтеграційного проекту Центрально-Східної Європи – Речі Посполитої. І саме тому, наголосив він, польсько-українську історію не можна зводити лише до Волині чи кількох років кривавого конфлікту.
Ціхоцький навів низку прикладів, які, за його словами, сьогодні майже невідомі українському суспільству. Він говорив про українську партію УНДО в міжвоєнній Польщі, про те, що Іван Франко значну частину своїх текстів написав польською мовою, а також про звернення українських депутатів польського Сейму у вересні 1939 року із закликом до українців захищати Польщу від німецького вторгнення. На його думку, сучасний український погляд на міжвоєнний період часто зводиться лише до теми ОУН, хоча реальна історія була значно складнішою і містила величезний пласт співпраці.
Водночас польський дипломат дуже чітко дав зрозуміти: проблема для польської сторони полягає вже не лише в самій історії. За його словами, під час офіційних польсько-українських переговорів сторони дискутували не стільки про події 80-річної давності, скільки про сучасні рішення української держави. Йшлося про мораторій на ексгумації, заборону показу фільму Войцеха Смажовського «Волинь», суперечки навколо пам’ятників, назв вулиць і рішень місцевих адміністрацій. Ціхоцький фактично визнав: історію змінити неможливо, але сучасна політика пам’яті безпосередньо впливає на суспільні настрої й політичні рішення сьогодні.
Однією з найгостріших частин дискусії стала тема вибачень за Волинь. Ціхоцький прямо заявив, що ніколи не підтримував вимоги до Володимира Зеленського чи інших сучасних українських політиків просити вибачення за злочини майже 90-річної давності. Він поставив пряме питання: який стосунок має нинішнє українське керівництво до тих подій? За словами колишнього посла, польські родини насамперед хочуть не політичних жестів, а можливості знайти місця поховань своїх близьких, провести ексгумації та гідно їх поховати. Саме це, на його думку, було справжнім ядром конфлікту.
При цьому Ціхоцький визнав, що історичні питання мають прямий вплив на сучасну польську політику. Він пояснив: пересічні виборці можуть не розуміти складних економічних суперечок щодо зерна, металу чи процедур вступу України до ЄС, але чудово розуміють історичні травми. А тому будь-який польський уряд буде змушений реагувати на ці емоції.
Більше того – дипломат фактично попередив, що підтримка України в Польщі не є автоматично гарантованою назавжди. Якщо польське суспільство не бачитиме вирішення історичних проблем, які воно вважає важливими, це може вплинути і на готовність підтримувати подальшу військову, фінансову чи політичну допомогу Україні. Особливо небезпечним він назвав повоєнний період, коли Україна зіткнеться з важкими реформами, економічними проблемами та ризиком зростання популізму. За його словами, тоді «волинська тема» може знову стати інструментом політичної боротьби.
Андрій Дещиця відповів на це дуже особисто. Він сказав, що українці починають інакше сприймати польський біль через власний досвід війни з Росією. Сьогодні в Україні є тисячі родин, які не знають, де поховані їхні близькі, загиблі на фронті. І саме тому тема могил, поховань і права на пам’ять стала для українського суспільства значно ближчою, ніж раніше.
Водночас Дещиця наголосив: якщо слово «вибачте» вже звучало не раз, то слово «дякую» Польщі за допомогу 2022 року українці повинні повторювати постійно. Він прямо заявив, що без польської підтримки Україна могла б не вистояти у перші місяці повномасштабного вторгнення.
Особливо емоційно прозвучала його ідея встановити пам’ятник польським жінкам на польсько-українському кордоні – тим, які у лютому 2022 року допомагали українським жінкам із дітьми, що тікали від війни. Дещиця сказав, що особисто бачив ці сцени на кордоні й вважає, що саме прості поляки тоді зробили для українців речі, які неможливо забути.
Маркіян Мальський намагався перевести дискусію з теми історичних суперечок у площину спільного майбутнього. Він заявив, що сьогодні Польща й Україна перебувають на етапі «братерства зброї» й разом воюють за європейські цінності. На його думку, перемога України означатиме також перемогу моральних, культурних, релігійних і цивілізаційних принципів Європи.
Водночас Мальський звернув увагу на іншу тему, про яку, за його словами, говорять недостатньо – складність повоєнної відбудови України. Він прямо заявив, що після війни країна зіткнеться не лише з питанням грошей, а й із проблемами нелегальної зброї, корупції, злочинності, ризиком повернення олігархічних схем і величезною міжнародною конкуренцією за право заробляти на відбудові.
Саме тому, на думку Мальського, Польща має шанс стати ключовим партнером України в післявоєнній реконструкції. Він наголосив, що Польща й Україна мають спільний економічний простір, близькість культур і взаємне розуміння, а тому польський бізнес потенційно може стати одним із головних учасників майбутньої відбудови.
Окремим великим блоком дискусії стала тема майбутнього польсько-українського College of Europe у Львові – фактично спільного європейського навчального центру для підготовки українських спеціалістів із євроінтеграції.
Ян Трущинський визнав, що ЄС навряд чи напряму фінансуватиме створення такого закладу, але зазначив, що подібний проект можна було б реалізувати через польсько-українську співпрацю з подальшим залученням європейських програм.
Бартош Ціхоцький підтримав цю ідею. Він прямо заявив, що Україні сьогодні потрібні не «ментори», а «армія виконавців» – людей, здатних читати європейське законодавство й упроваджувати його на практиці. Саме для підготовки такої нової української євробюрократії, на його думку, і потрібен подібний навчальний центр.
Ціхоцький також нагадав, що після скорочення американських програм підтримки в Україні без роботи залишилася велика кількість українських фахівців з євроінтеграції. За його словами, Польща могла б допомогти зберегти цей кадровий потенціал, створивши власний аналітичний і освітній центр.
Ян Трущинський, своєю чергою, знову повернувся до питання історії та вступу України до ЄС. Він наголосив: приклад Північної Македонії показав, наскільки небезпечним є перенесення історичних суперечок у переговорний процес із Євросоюзом. За його словами, суперечки між Грецією та Північною Македонією, а потім між Болгарією та Скоп’є фактично на роки заблокували євроінтеграцію країни.
Саме тому, підкреслив Трущинський, Польща свідомо не вносила жодних історичних вимог у переговорні рамки України з ЄС. І саме тому, на його думку, історичні питання між Києвом і Варшавою мають вирішуватися окремо – через діалог, істориків і двосторонні механізми, а не через блокування європейського майбутнього України.
У підсумку дискусія на Baltic Business Forum показала: навіть у найболючіших питаннях польсько-українських відносин обидві сторони дедалі частіше намагаються говорити не лише про минуле, а й про майбутнє. Але водночас стало очевидно й інше – історія нікуди не зникла і продовжує напряму впливати на політику, суспільні настрої та стратегічні рішення обох держав. І саме тому Київ і Варшава змушені шукати формулу, за якої складна спільна пам’ять не руйнуватиме стратегічне партнерство.
Вікторія Чирва