24 лютого 2026 року. Четверта річниця великої війни. Цей текст доводиться писати у темряві, яка останнім часом стала нашим постійним супутником. Сиджу і озираюся назад, на телевізор, бо коли на ньому вмикається індикатор, значить світло дали. Так само всі ми озираємося і чекаємо якогось сигналу, який підкаже нам, що перемога – близько.
Але ж коли він з’явиться, цей особливий знак, який підкаже, що довгоочікуваний мир скоро настане? Ми чекали якогось перелому після зміни влади у Сполучених Штатах. Потім – після кожного раунду перемовин на міжнародних майданчиках. Але кожного разу нас чекає таке жорстоке розчарування, що більше не хочеться будувати якихось ілюзій. Як буде, так і буде – ця теза давно стала лейтмотивом нашого життя.
Ми остаточно розчарувалися у ключовому союзнику – очільник найпотужнішої країни світу виявився настільки слабким та непередбачуваним, що це здивувало навіть найбільших прихильників США.
Натомість приємно вразили наші найближчі сусіди – поляки. Попри намагання московських пропагандистів розсварити нас, вони вчергове показали, хто є справжній брат і друг. Чого лише вартий безпрецедентний збір на генератори для Києва, гарячий журек для замерзлих українців та інші гуманітарні ініціативи, які поховали усі наративи щодо «втоми» європейців, в тому числі, поляків, від подій в Україні.
А от ми, українці, втомилися. Він війни, від темряви, від зими, яка ніяк не закінчується. За інших умов ми б навіть раділи такій зимі – бо ж була справжня, морозна, сніжна, як і належить. Але ж хіба ворог дав нам порадіти зимовій казці? Росіяни скористалися лютими морозами, щоб спробувати нас заморозити. І частково це вдалося: після обстрілів люди замерзали у власних помешканнях, де температура опускалася мало не до нуля, а то й «мінусів».
Повірити, що щось подібне може статися у цивілізованій країні у 21 столітті, неможливо. З іншого боку, чому ми дивуємося?
Росіяни намагалися нас знищити різними способами весь час нашого співіснування. У 30-х роках минулого століття це був голодомор. На початку 2026 року – холодомор.
Але ж ми українці! Нас так просто не візьмеш! Люди навчилися чудово радити собі самі. Наприклад, мешканці нашого будинку скинулися грішми та придбали генератор, який заживлює подачу тепла, води та роботу ліфта. Ми не скаржилися і ні від кого не чекали допомоги – просто діяли. Мабуть, тільки така стратегія – єдино можлива та ефективна за нинішніх умов.
Але це ми, які живемо у відносно мирних регіонах. А чим ближче до лінії фронту, тим ситуація гірша. Батьківщину моєї мами – село на Дніпропетровщині (на межі з Донеччиною) росіяни перетворили на руїни. Для мене це як відкрита рана – у дитинстві я там проводила кожне літо у бабусі, об’їдалася фруктами, ягодами, купалася до запаморочення та смакувала бабусиними вергунами. Ніхто і ніколи більше таких вергунів мені не пік. А тепер вже й повернутися не зможу туди, де була така щаслива, адже всі мої рідні виїхали звідти, не чекаючи, доки село займуть російські окупанти.
А скільки таких українців, які більше не повернуться додому, бо нема куди повертатися? Навіть уявити неможливо, як вони почуваються, особливо старші люди. Це ж як дерево вирвати разом з корінням! Скільки воно витримає? Якими б безстрашними і незламними ми не були, але всьому є межа.
Взагалі від цього слова «незламні» стосовно українців багатьох стало нудити. Та ламаємося ми! І боїмося! І плачемо, а іноді навіть вити хочеться з відчаю. І кожна дрібниця може вивести з себе, бо організм вже не витримує фізичного та морального навантаження. І ти не знаєш, в який момент остаточно «з’їдеш з котушок». Чи після новини про Богодухів, де загинуло троє маленьких діток разом з татом-ветераном, а їхня вагітна мама дивом залишилася жива. Чи від якоїсь незначної неприємності на кшталт зламаного нігтя або відірваного ґудзика.
Але стривайте… здається, дали світло. Індикатор на телевізорі загорівся. Світло є, будемо жити. І зовсім скоро – весна. А там і перемога. Правда ж?
Вікторія Чирва
Image source: Yurij Bova FB account