24 лютого 2025 року. Третя річниця великої війни. За останні кілька тижнів світ став з ніг на голову, агресора і жертву намагаються поміняти місцями. За таких умов падають духом навіть найпалкіші оптимісти.
Щиро кажучи, глибоко в душі я сподівалася, що мені не доведеться писати цього тексту. Скільки вже їх було написано – приурочений до першого місяця війни, до 100 днів, півроку, першого року, другого, 1000 днів… А зараз я сиджу перед чистим листом і не знаю, що писати. Всі сльози виплакані, душа наче замерзла, слова застрягають у горлі. Мабуть, це така захисна реакція психіки: коли світ навколо тебе божеволіє і все валиться, ти завмираєш і чекаєш, що буде далі.
Я неймовірним зусиллям волі намагаюся абстрагуватися від того, що відбувається в інформаційному просторі. Менше читаю новин, менше гортаю стрічку соціальних мереж. Слідкую тільки за дописами тільки наших військових – причому тих, які з самого початку війни оцінювали ситуацію тверезо, без зайвого пафосу чи оптимізму, але при цьому ніколи не скочувалися у прірву «все пропало».
Але все частіше накочує зневіра, апатія. Сирена повітряної тривоги, через яку ще рік тому ми підривалися з ліжок і бігли в коридор, сьогодні вже навіть не здатна нас розбудити. Настільки мозок і тіло адаптувалося до нових звуків – тривог, вибухів, роботи ППО, що вже на них не реагують. І навіть цей текст я пишу під звук сирени, а за вікном чутно вибухи ППО, які стали такими ж звичними, як, припустимо, дощ за вікном.
Можна не сумніватися, що і в день третіх роковин війни росіяни приготують нам черговий сюрприз. Масована ракетна або дронова атака. Удар по пологовому будинку або дитячій лікарні. Але якщо це і справить якесь особливе враження, то хіба що на наших іноземних гостей, які збираються відвідати столицю. Українці давно вже до цього звикли. І, щоб втриматися на плаву після новин про жертви чергової атаки, вони відкривають свої банківські застосунки та перераховують донат тим, кому довіряють найбільше. І хто ніколи не зрадить.
Мабуть, ми занадто багато надій покладали на події у США. Яким впевненим у собі та правдоподібним здавався обраний президент Трамп, котрий обіцяв завершити війну в Україні за 24 години. І багато хто повірив! Мабуть, тому так боляче українці сприйняли перші кроки нового американського лідера: таке враження, що він встромив ніж у спину, і з кожною його заявою ніж наче провертається у відкритій рані, занурюючись все глибше.
Після сигналів з Вашингтону питання звучить не «як швидко Україна зможе виграти війну?», а «скільки ми протримаємося, якщо США вирішать нас «злити», а Європа не зможе підхопити естафету?». І хиткий баланс між надією та зневірою, який ми утримували весь цей час, порушився: шальки терезів безнадійно хитнулися у бік відчаю.
Навіть мої батьки, які з початку війни і чути не хотіли про переїзд до безпечнішого місця або за кордон, після заяв зі Штатів почали замислюватися про це. Вони навіть не уявляють свого життя під російським чоботом і вважають, що гірше цього нічого не може бути. Думаю, що так зараз думають багато українців.
Мій чоловік, якому до ротації залишилися лічені дні, каже, що останніми днями росіяни «насипають» так, як ще не було. Мабуть, їх теж надихнули заяви Трампа, і вони вирішили здійснити останній ривок, який призведе до їхньої перемоги. Адже сигнали із США, які вводять нас у такий відчай, у Росії сприймаються на «ура».
Але от що я вам скажу, панове, які вважають себе володарями цього світу і переконані, що мають право вирішувати долю цілих націй.
Звісно, ви можете припинити нам допомагати та віддати на поталу кремлівському маніяку. І це, безперечно, знищить Україну. Але вона все одно залишиться непереможною. Бо якщо можна знайти у цій війні бодай якийсь позитив, то це те, що українці повірили в себе. В свою силу. В свою незламність. У свою здатність так довго протистояти ворогу, який здавався непереможним.
…За кілька днів почнеться календарна весна. А вона завжди несе нові надії і сподівання. Бо, попри все, так хочеться вірити, що цей жах нарешті закінчиться – причому закінчиться саме так, як цього прагнуть і заслуговують українці. І мені не доведеться писати новий текст на четверту річницю великої війни.
Вікторія Чирва