2 вересня 2024 року. Черговий масивний обстріл не завадив планам українців: розпочався черговий навчальний рік. Але, попри брак сну та надмір тривоги ми з моїми хлопцями вважаємо, що нам пощастило.
Нам пощастило, бо календар дав нам один день відстрочки, тож діти пішли до школи у другий день вересня. Вважаймо, що виграли ще один «літній» день.
Нам пощастило, бо ніхто з нас сьогодні не проспав, попри те, що вчора останні приготування тривали до пізньої ночі. Ворог «подбав» про те, щоб розбудити нас завчасно, розпочавши о 5 ранку чергове ракетне шаленство.
Нам пощастило, бо, незважаючи ні на що, у нас відбулося шкільне свято. Вчителі, батьки та діти у вишиванках, настрій піднесений і урочистий. Обличчя людей хоч і втомлені від недосипу та постійних тривог, але попри це, більшість посміхається. Всміхнені обличчя і у стрічках соцмереж: батьки із задоволенням постять фотографії своїх ошатних діточок. Поринаючи в це вересневе свято, можна навіть на хвилину забути, що триває війна.
Нам пощастило, що у школі, до якої я повела сьогодні першокласника та п’ятикласника, зробили свіжий ремонт. І ніщо не нагадує про вибиті шибки та пошкоджений внаслідок ракетних атак фасад: все швидко полагодили і замінили. Деяким київським школам пощастило менше: під час сьогоднішнього обстрілу в них теж вибило вікна. Попри це, вони розпочали навчальний рік. І, впевнена, вже за кілька днів жодних слідів від ушкоджень не залишиться.
Нам пощастило, бо перший дзвоник у нас пройшов на шкільному подвір’ї – деяким регіонам довелося проводити його у підземному сховищі або взагалі скасувати свято. Наприклад, харківські діти давно забули, що таке вчитися за звичними партами – останні 2,5 роки вони або проходять навчальну програму онлайн, або у метро чи бомбосховищі. Цього року у місті відкрили кілька «підземних» шкіл, будуються нові. Для всього цивілізованого світу це звучить жахливо, але харків’яни, мабуть, вважають, що їм пощастило. Бо хтось і цього не має.
Нам пощастило, що попри складні умови, ми можемо продовжувати звичне життя: наприклад, сваритися у батьківських чатах, вирішуючи питання, чи дарувати вчителям букети від кожного. Все-таки доходимо логічного висновку, що замість квітів краще відправити ці кошти на допомогу армії. Зрештою, саме нашим мужнім захисникам ми завдячуємо, що маємо можливість продовжувати вчитися. Нехай іноді тільки у перервах між повітряними тривогами.
Нам пощастило, що тато моїх синів, який зараз перебуває на передовій, має можливість дістатися безпечного місця та вийти з ними на відеозв’язок, щоб привітати з першим навчальним днем.
А скільки дітлахів, котрі сьогодні пішли до школи, через прокляту війну ніколи більше не побачать своїх татусів? А скільки маленьких українців самі ніколи не почують першого дзвоника? Страшно і сумно про це думати, але не думати – неможливо.
Нам пощастило, що, попри всі випробування, ми знаходимо в собі сили продовжувати радіти життю, вчитися, мріяти і вірити. Нам не треба вчити цьому своїх дітей – це для них притаманно «за замовченням». Але українські діти відрізняються від своїх однолітків. Вони добре знають, хто наш ворог і, попри вік, мають такий життєвий досвід, якого б краще не мали. При цьому вони не озлобилися, не почерствіли душею, а залишилися милими, добрими і чуйними. І з ними нам пощастило теж…
Вікторія Чирва