23 лютого 2024 року. Велика війна триває два роки. Попри те, що пройшло так багато часу, здається, що ми всі застрягли у 24 лютого 2022 року.
За ці два роки багато чого стерлося з пам’яті. Але той, перший день, мабуть, закарбувався в пам’яті навіки. Вибухи о 5 ранку. Вагання, чи будити дітей і кудись їхати, чи перечекати. І досі у вухах стоїть шум коліщаток валіз по тротуару – чимало мешканців нашого будинку явно були готові до миттєвого виїзду в разі вторгнення, тож буквально через годину після його початку наша парковка, завжди переповнена, спорожніла.
Якби я писала художню книжку, то, можливо, написала б, що тоді пізнє лютневе повітря, яке мало би пахнути весною, пахло війною. Але це було би перебільшенням: ми нічого такого не відчували. І, чесно кажучи, не дуже-то й вірили, що у 21 столітті може розпочатися страшна кровопролитна війна.
Що змінилося за ці два роки? Мабуть, головне – це те, що ми звикли до війни, як би страшно це не звучало. І маємо безкінечну, хронічну втому. Від соціальних мереж, сповнених страшних новин та фотографій загиблих бійців та цивільних. Від зведень з фронту, в яких постійно звучить фраза: «на жаль, є загиблі та поранені серед цивільного населення». Від поганих новин – як всередині країни, так і від міжнародних союзників. Від нічних повітряних тривог.
Прощаючись, ми не говоримо просто «гарного дня!» або «добраніч». Кажемо – «мирного дня», «тихої ночі». Бо точно знаємо, що таких днів і ночей не так багато, і особливо цінуємо їх.
Нам довелося заново вчити географію. Виявилося, що в Україні є такі міста, як Токмак, Авдіївка, Широкине, Роботине, Куп’янськ, Бахмут… Назви, які раніше були просто точками на мапі, перетворилися на відкриті рани, що кровоточать. І кожна з них відзивається гострим болем.
Повітряні тривоги тепер більше дратують, ніж лякають. Для себе розділили їх на категорії. Злетів черговий МІГ? Спимо далі, якщо це вночі, або займаємося своїми справами, якщо сповіщення застало вдень. Балістика, ракетна небезпека? Краще перейти до коридору – там, за «правилом двох стін», безпечніше. А якщо вже шахеди та ракети у нашому напрямку, тоді варто спуститися в укриття. Благо, система сповіщення наших ППОшників стала такою досконалою, що майже завжди може з точністю до хвилини попередити про приліт. І коли я кажу «майже», то маю на увазі, що так буває не завжди, і ми вже маємо випадки, коли спочатку лунали вибухи, а потім спрацьовувало сповіщення повітряної тривоги.
Кожен з нас тепер має свій персональний маленький цвинтар – хтось втратив родича, хтось знайомого, сина, друга. Дивлюся на ці портрети з чорною стрічкою і вчергове відзначаю для себе, які молоді і красиві гинуть українці – найкращі. І не можу не замислюватися над тим, яким було б їхнє життя, якби не проклята війна.
У містечку, де я живу, мало не кожного дня звучить «Пливе Кача». Це значить, що привезли чергового бійця на щиті, і під час проходження траурної процесії вдовж дороги люди стають на коліна, щоб провести його в останню путь.
У банківських застосунках більшості з нас стоїть кілька обов’язкових платежів: регулярні донати на армію – це той мінімум, який робить кожен з нас. А при нагоді, побачивши військового, пригощаємо його кавою. Або просто дякуємо. Але все одно гризе постійне почуття провини, що ми, цивільні, недостатньо робимо для наближення перемоги.
Як і раніше, віримо у те, що світ нас підтримуватиме, як і на початку війни. Хоча, звісно, такої впевненості, як раніше, більше немає. Поляки – наші найнадійніші друзі, як так нам допомагали з самого початку війни, тепер блокують кордон, завдаючи нам значних економічних втрат. Американці зволікають з наданням допомоги, що коштувало нам втрати Авдіївки і ще бог знає скількох людських життів. Деякі європейські країни відверто підігрують Кремлю. І ти мусиш зібрати все своє критичне мислення та силу волі, щоб не піддаватися загальним панічним настроям – «світу набридла Україна, нас готові здати». Бо піддатися цим настроям – значить, програти.
Треба просто прагматично дивитися на цей світ. Період безумовної емпатії та підтримки України закінчився – шок перших місяців війни давно минув, тож цілком очевидно, що усі почуття «притупилися». Тому нам, по-перше, треба розраховувати на самих себе, по-друге – доводити партнерам, переконувати їх, а не ставати у позу ображених. Бо це теж програшна стратегія.
Завтра – друга річниця війни, і моя мама, яка сьогодні справляє 70-річний ювілей, сумно зітхає: Що вони нам завтра влаштують? Я на мить напружуюсь, а потім кажу: А що вони можуть нам ще зробити, чого не робили раніше? І обидві гірко посміхаємося.
Війна точиться два роки, і ніхто не може сказати, скільки вона ще триватиме. Не чути вже «аналітиків», які стверджували, що це все швидко закінчиться. Єдиний достовірний прогноз від експертів та військових – це надовго. І більшість українців готові чекати стільки, скільки потрібно – рік, два, п’ять.
А ще я все частіше думаю про те, що за три роки мій старший син досягне призовного віку. І мені дуже хочеться вірити, що хоча б до того часу цей жах закінчиться…
Вікторія Чирва