24 лютого 2023 року. Минув рік з початку повномасштабного вторгнення росії. За ці 12 місяців ми пережили усю емоційну палітру, доступну людині – починаючи від найглибшого відчаю, закінчуючи ейфорійною вірою у швидку перемогу.
…24 лютого 2022 року, близько 5 ранку. Ми з чоловіком та старшим сином прокидаємося у київському передмісті від гучних вибухів. Кидаємося до вікон, дивимося у бік Києва. Як у сповільненій зйомці у кіно – яскраве червоне сяйво, а потім глухий звук вибуху. І ще один, і ще.
– Почалося, – каже син, і ми розгублено замовкаємо. Бо насправді, ніхто з нас до кінця не вірив, що таки почнеться.
Я пам’ятаю той день до найменших дрібниць, він назавжди закарбувався у пам’яті. Мабуть, так працює людська психіка: найвизначніші події (зі знаком плюс або мінус) вона міцно «прописує» у мозку, і їх можна легко відновити навіть через роки – наче дістати з полиці касету зі старим фільмом.
Цей день поламав плани мільйонам людей, і наша родина не стала винятком. Напередодні моя мама мала уродини, і ми планували приїхати до неї у суботу на святкування. Але так сталося, що приїхали раніше – і точно не святкувати. А ще ми планували відзначати у березні 70-річний ювілей мого батька – навіть сварилися через локацію та кількість гостей. Зараз про це все смішно згадати.
Тепер, через рік після тих подій, ми взагалі перестали щось планувати далі, ніж на годину вперед. І якось навчилися з цим жити.
Перші дні, тижні та навіть місяці війни злилися в один ком ненависті, горя, сліз та страху, в тому числі – перед можливим голодом, адже продукти до села під Києвом, куди ми втекли, спочатку перестали завозити, а потім видавали в обмеженій кількості. Виявилося, що війна – це не те, що нам показували у фільмах, як дві озброєні армії зустрічаються на полі бою, і перемагає та, яка сильніше. З’ясувалося, що війна – поруч із нами, і стосується всіх без винятку. І що вона, як у смертельній лотереї, висмикує людей один за одним, і тягнеться за наступним. Їхніх «висмикнула» більше. Але і наших достатньо, щоб наповнити наші серця горем на довгі роки.
Я згадую весь минулий рік, і м’язи тіла судомить від спогадів, а сльози ллються самі по собі. Бо у нашому житті (а не у фільмі жахів) була Буча та Ірпінь, загиблі вагітні у Маріуполі, скривавлені дитячі іграшки після вибуху на вокзалі у Краматорську, нелюдська жорстокість в Оленівці, перевернутий дитячий візок у Вінниці, де за секунду до прильоту ракети сиділа сонячна 4-річна Ліза, будинок у Дніпрі, розірваний навпіл. І кожного дня – повідомлення про чергового загиблого бійця, а стрічка у Facebook нагадує один нескінченний некролог.
Я не знаю більшості з цих людей, але кожну цю трагедію сприймаю як особисту. Бо усвідомлюю: цей воїн загинув, щоб жила я.
Здавалося б, на тлі нескінченних трагедій психіка просто не витримає. Ну бо все ж має межу! Виявилося, що нервова система більшості з нас міцніша, ніж ми собі уявляли. Може, це тому, що ми українці?
Бо саме Україна і українці стали безперечним символом цього року. Ще рік тому на нас дивилися як на ягня, приречене на загибель у клітці з тигром. Ясно ж, хто виграє у цій нерівній битві. Але українське «ягня» замість того, щоб покірно піддатися хижаку, почалося брикатися так, що той змушений був відступити, зализуючи рани.
Цей рік сильно змінив – і нас, і країну, і світ. Ще рік тому з України квапливо виїжджали посольства, а тепер президент США спокійно прогулюється Києвом, і його широка американська усмішка дає впевненість у швидкій перемозі України. Ще рік тому частина країн була вкрай обережною у публічній підтримці України, а сьогодні провідні європейські держави змагаються за те, хто дасть нам більше «Леопардів».
Ще рік тому ми переймалися тим, наскільки успішними та заможними ми є та що можемо купити на зароблені гроші. А тепер – щасливі тим, що живі-здорові, що є світло і немає повітряних тривог. Ще рік тому мій пес – 10-річний ретривер сіпався від кожного вибуху та тікав у хату, де довго тремтів і не міг опанувати себе, а зараз сприймає всі тривожні звуки майже спокійно. Він, як і всі ми, вірить у ЗСУ.
І ще одна серйозна зміна, про яку не можна не згадати – Україна поступово стала по-справжньому українською. путін, який хотів нав’язати «руський мір» в Україні, досяг прямо протилежного ефекту.
На українську перейшли навіть ті, хто до того десятиліттями говорив російською і вважав, що ніколи не зможе перевчитися. На тих, хто намагається говорити українською, нехай з акцентом та помилками, дивляться з повагою та любов’ю. Ті, хто вперто продовжує белькотіти московською, перетворилися на вигнанців.
Безперечно, за ці 12 місяців ми виросли, подорослішали як нація. Рік був важким, драматичним, трагічним. Але ми усвідомлюємо, що саме нашому поколінню випала висока та відповідальна місія – назавжди покінчити з московітами. І закінчити війну, яка насправді триває далеко не рік і навіть не століття.
… 24 лютого 2023 року. Сьогодні ми прокинулися у теплих ліжках, і вже цей факт тішить нас і сповнює надією та вірою у перемогу. Війна триває, але, на відміну від подій минулорічної давнини, нам більше не страшно. Рік довжиною у життя чимало нас навчив, і цей досвід вже ніколи не зітреться з пам’яті.
Вікторія Чирва