Біль і солідарність

Коли я думаю про Україну, то бачу державу, яка складає іспит.

Бачу сильні органи місцевого самоврядування, які довели, що є справжньою владою. Які не чекали рішень і допомоги від центральної влади, а самі організували евакуацію, подбали про забезпечення умов для виживання людей похилого віку, матерів з дітьми, хворих. Вони вже планують, як відбудовувати свої громади та міста. Українське самоврядування дуже часто має жіноче обличчя.

Я бачу Віктора, який за цей рік проїхав за кермом 30 тисяч кілометрів. З Закарпаття, з Харківщини, зі Львова до різних польських міст і назад з гуманітарною допомогою. За кермом швидкої допомоги, подарованої швейцарцями, мікроавтобуса, наданого владою Сероцька, за кермом власного автомобіля.

Я захоплююсь “Дією”, завдяки якій відносини між державою і громадянином перемістилися з офіційного “віконця” в цифрову хмару, яку не знищить жодна російська ракета.

Я бачу обличчя і чую слова президента Володимира Зеленського. Його керівництво порівнюють з Черчиллем, Рейганом, але це ж Зеленський – український, не західний і тим паче не східний. Символ нації, яка за кілька років викристалізувала почуття єдності і гідності, нації, омитої кров’ю.

Коли я думаю про Україну, то думаю про країни G20, які повинні поділитися своїм prosperity зі зруйнованою країною. Я думаю про Європейський Союз, який виник як антидот від воєн в Європі, а тепер бореться з війною біля своїх кордонів.

Україна згадала слово “солідарність”, слово, яке, як показала історія Польщі, є сильнішим за Кремль і його дивізії.

Минув рік після повномасштабного вторгнення Росії в Україну. На порталі eDIALOG ми опублікуємо кілька текстів українських експертів, які покажуть нам Україну після року боротьби.

Даріуш  Шимчиха,
Віцепрезидент Польсько-української господарчої  палати