24 березня 2022 року. З початку російського вторгнення до України минув календарний місяць. За цей час українці навчилася жити у нових реаліях. І радіти тому, що раніше приймали як даність.
«Мамо, там знову шмаляють!». Мій чотирирічний син залітає до хати із радісним криком. Так ми живемо вже повних 4 тижні. Або під гуркіт вибухів, або – в очікуванні чергових обстрілів.
Мій чоловік, який служить у місцевій теробороні, вчить наших синів, яким чином влаштований автомат Калашникова і показує, як його перезаряджати (вони думають, я не знаю).
А за обіднім столом ми цілком серйозно обговорюємо, чи могли б убити ворога, якби він увірвався до хати, і в який спосіб. І це теж нові реалії нашого життя, від яких нікуди не дітися.
Колись я щиро сміялася разом з друзями з Ізраїлю над їхнім традиційним жартом.
Коли на питання – чи не бояться вони війни, чуєш у відповідь: а чого боятися, це ж далеко, в 50 кілометрах. Моя війна точиться у 10 кілометрах від місця, де я живу. І я теж поступово перестаю боятися.
Facebook нагадує, що нас хвилювало у цей день у минулі роки.
Аномальний снігопад у березні 2013 року. Початок коронавірусу у березні 2020. Тоді нам здавалося, що настав кінець світу. Сьогодні ми розуміємо, наскільки незначними тоді були наші незручності у порівнянні з нинішнім становищем. Коли, без перебільшення, йдеться про життя та смерть.
Кажуть, горе має кілька стадій. Остання з них – прийняття. Я до неї вже дійшла – у прискореному режимі.
Мабуть, це захисна реакція психіки, яка більше не витримує чергових новин про загибель людей, в тому числі – дітей. Раніше кожне подібне повідомлення врізалося в тіло гострим болем і розривало душу. Тепер я розумію, що мушу зберігати здоровий розум для власної родини. Не маю права їх підвести.
Часом мене пронизує гостре почуття провини.
За те, що не вивезла дітей до безпечнішого місця, залишилася вдома, де так близько війна, не в змозі кинути чоловіка, літніх батьків та тварин. Але я точно знаю, що таке саме почуття провини відчувають ті, хто все-таки виїхав. В даному випадку немає і не може бути жодного неправильного рішення. Слухаєш тільки своє серце і інтуїцію та молишся, аби твоїх близьких не спіткало найжахливіше.
В моєму серці немає ненависті, навіть до тих нелюдів, які знущаються над моєю землею.
Як на мене, ненавидіти можна когось рівного, хто стоїть на одній сходинці еволюції з тобою. Ця війна показала те, про що ми давно здогадувалися. Росіянин – це не зовсім людина. Це певна субстанція, суміш холуйської рабської відданості своїм господарям, ненависті до всіх інших та зневаги до людського життя. До них відчуваю лише презирство та гидливість, як до надокучливих серпневих мух, які, відчуваючи настання холодів, жалять особливо болюче.
Незважаючи ні на що, намагаємося думати про хороше.
Адже як би дико це не звучало, навіть ця жахлива війна принесла позитиви. Ми усвідомили, наскільки незначним є те, що здавалося нам дуже важливим. Стали цінувати кожну мить, усвідомлюючи, що вона може стати останньою. Бережемо кожну крихту хліба – з вдячністю, що він у нас є і з гіркою думкою про те, що тисячі наших співвітчизників не бачили його вже кілька тижнів.
Люди стали більше спілкуватися один з одним.
Мені щоденно пишуть десятки людей – з України, з інших держав, навіть ті, з ким я не знайома особисто. Це сповнює душу теплом та надією. Весь світ співпереживає Україні. І ця синергія не може не принести результатів.
Кожного вечора ми засинаємо з гарячою молитвою до вищих сил, щоб дозволили нам пережити ніч. А кожного ранку – дякуємо, що прокинулися.
Я виходжу на вулицю і спостерігаю за своїми безтурботними дітьми. Весна впевнено вступає у свої права: яскраво світить сонце, бруньки на деревах розпускаються, співають пташки. Березки щедро діляться з нами своїм соком, і ми всією родиною п’ємо його – смачно та корисно для здоров’я.
Природі нема діла до війни: вона живе за своїм звичним циклом. Попри все, життя продовжується…
Вікторія Чирва