4 вересня 2026 року. В Україні почався п’ятий навчальний рік під час повномасштабної війни. Але для мільйонів школярів звичне «піти до школи» давно втратило буквальний зміст. Одні вчаться у класах, де уроки постійно перериваються сиреною тривоги, інші – в укриттях або онлайн, а тисячі дітей у прифронтових містах ходять до школи під землю.
Якщо говорити про моїх дітей, то реалії такі: молодший син, третьокласник, вчиться очно, але уроки проводяться просто в укритті. Так вирішили, щоб не бігати з класу до підземного сховища під час кожної повітряної тривоги, яких за день може бути до десятка. Як виглядає це «навчання», легко можна уявити: кілька класів в одному тісному приміщенні, вчителі намагаються перекричати один одного, втовкмачуючи у дитячі голови основи математики, української чи англійської мови. Про звичне шкільне харчування в таких умовах теж доводиться забути. Повноцінний гарячий обід в укритті організувати практично неможливо, тому дітям видають сухі пайки – те, що можна принести, швидко роздати і з’їсти просто там.
У старшого сина, який пішов до сьомого класу, ситуація інша, але не краща. Наразі вони вчаться в онлайн-форматі, але нас одразу попередили, що під час тривог і діти, і вчителі, повинні перебувати у безпечних місцях, отже, навчальний процес постійно переривається. Враховуючи, що з 7 класу додаються складні предмети – фізика, хімія, геометрія, біологія тощо, – важко розраховувати, що за такого рваного навчального процесу вдасться уникнути прогалин у знаннях.
Моя сім’я – одна з сотень тисяч, майже вся Україна вчиться в таких самих умовах. Офіційна статистика початку навчального року на перший погляд виглядає доволі оптимістично. Із 11,9 тисячі українських шкіл 8424 працюють очно, 2211 – у змішаному форматі й 1306 – дистанційно. Понад 82% шкіл, які приймають дітей очно, мають власне або доступне облаштоване укриття. Лише цього року держава спрямувала на будівництво й облаштування захисних споруд у школах 5 млрд грн.
Але за словами «очне навчання» криється що завгодно, тільки не звичний освітній процес. У відносно безпечному місті дитина вранці приходить до звичайної школи, сідає за парту і навчається доти, доки не пролунає повітряна тривога. Тоді клас переходить в укриття. Після відбою уроки продовжуються. Якщо тривога довга або повторюється кілька разів, шкільний розклад починає жити за розкладом війни.
Там, де укриття не може одночасно вмістити всіх, виникає змішаний формат: частина класів приходить до школи, частина залишається вдома, дні очного й дистанційного навчання чергуються. А там, де безпекова ситуація не дозволяє навіть цього, школа й далі існує переважно на екрані ноутбука – в онлайн-форматі.
Війна змінила навіть саме значення шкільного укриття. Спочатку воно було місцем, де треба перечекати небезпеку. Потім у підвалах почали ставити лавки, проводити інтернет, облаштовувати місця для занять. Тепер держава дозволила створювати у школах спеціальні захищені освітні простори, а у прифронтових містах уже будують повноцінні підземні школи. Тимчасове рішення поступово перетворилося на цілу інфраструктуру.
Найрадикальніше шкільну систему довелося перебудовувати Харкову. У місті, яке постійно перебуває під загрозою ударів, повернути дітей до звичайних шкільних класів неможливо. Тому ще восени 2023 року тут запустили так звану метрошколу: навчальні класи облаштували у відокремлених приміщеннях на п’яти станціях Харківського метрополітену. Дітей організовано підвозили автобусами, а навчання зробили змішаним – частину уроків вони проводили під землею, решту проходили дистанційно. Якщо спочатку метрошкола прийняла близько тисячі учнів, то тепер у ній можуть навчатися близько шести тисяч дітей.
Однак можливостей метро для великого міста було недостатньо, тому наступним кроком стали спеціально збудовані підземні школи. Перша відкрилася у травні 2024 року, а на початок нинішнього навчального року їх у Харкові вже десять.
Подібну систему створює Запоріжжя. Наприкінці минулого навчального року в області працювали вже 19 підземних шкіл. До початку нового року були готові ще шість, три планують відкрити до кінця 2026-го. Якщо плани здійсняться, Запорізька область матиме 28 підземних шкіл, які у кілька змін зможуть приймати приблизно 37–38 тисяч дітей.
Однак ще ближче до фронту навіть підземна школа поки залишається розкішшю. Наприклад, на Херсонщині цього року навчатимуться близько 45 тисяч школярів. Але змішане навчання змогли розпочати лише 700 дітей. Шість шкіл проводять заняття безпосередньо в укриттях на правобережжі області, ще два заклади працюють після релокації у Кривому Розі. У самій Херсонській громаді всі школи залишаються дистанційними – так навчатимуться близько 17,3 тисячі дітей.
Отже, зараз у воєнній Україні існує кілька форматів шкіл. Є школа, де вчитель перериває урок словами: «Діти, беремо речі й спускаємося в укриття». Є школа, до якої приходять два-три рази на тиждень, а в інші дні бачать її на екрані. Є школа, яка від самого початку розташована під землею. І є школа, до якої дитина роками не може прийти взагалі.
Можна сказати, що система освіти пристосувалася до воєнних реалій. І це буде правдою. Але слово «пристосувалася» тут має небезпечну властивість – воно робить ненормальне звичним. Це ми, батьки, пам’ятаємо іншу школу і досі сприймаємо сирену посеред уроку, парту в підвалі чи клас на станції метро як щось, чого не повинно бути. А для нинішнього першокласника це може бути першою і поки єдиною школою, яку він знає.
Ми звикли рахувати війну ракетами, зруйнованими будинками, кілометрами фронту, загиблими й пораненими. Але є ще одна одиниця виміру – роки дитинства, частину яких маленькі українці змушені проводити під землею.
Вікторія Чирва
Photo by Eric Prouzet on Unsplash