21 січня 2026 року. Українські виробники зброї готуються до виходу на зовнішні ринки. Щоправда, за умови, що держава запустить зрозумілий і контрольований механізм, а компанії встигнуть підготувати продукцію до стандартів партнерів.
За оцінками Української ради зброярів, перші реальні експортні угоди можуть бути підписані не раніше другої половини 2026 року. До цього часу виробникам доведеться пройти повний цикл підготовки: адаптувати продукцію під міжнародні стандарти, завершити тестування і сертифікацію, вибудувати сервісну модель, навчання персоналу партнерів, логістику запчастин і ремонтну підтримку. Саме ці «небойові» етапи сьогодні є ключовим бар’єром для виходу на зовнішні ринки.
За словами виконавчого директора Української ради зброярів Ігоря Федірка,
у більшості компаній уже є робочі контакти з іноземними партнерами та попередні домовленості, однак постачання впираються у три фактори: український дозвільний механізм, тривалі цикли випробувань і сертифікації за кордоном, а також складні закупівельні процедури в країнах ЄС і НАТО.
Представники галузі пояснюють, що одна з головних проблем – сама логіка української системи експортного контролю, яка формувалася ще в мирні часи під поодинокі, штучні поставки озброєнь. Вона залишається повільною і паперовою та не розрахована на ситуацію, коли експорт може охоплювати десятки типів продукції й сотні контрактів, як це відбувається у сучасному defence tech, де вироби швидко змінюються й оновлюються.
Додаткову складність створює відсутність чіткого розуміння, що саме і за яких умов може вивозитися як підтверджений профіцит: кожен кейс проходить індивідуальний шлях погоджень, а виробник заздалегідь не може спрогнозувати ні строки, ні результат. Для іноземних партнерів така невизначеність стає серйозним стоп-фактором.
Ще одна проблема – несинхронізованість українських дозволів із процедурами ЄС і НАТО: навіть коли продукт готовий, партнери мають пройти власні цикли тестування, сертифікації та закупівель, а затримки з українського боку не дозволяють зшити ці процеси у часі.
В умовах війни держава діє максимально обережно, побоюючись витоку технологій, експорту «не тієї» номенклатури або конкуренції з потребами фронту, однак саме ця обережність сьогодні коштує часу і контрактів. Тому ринок говорить не про спрощення будь-якою ціною, а про потребу у зрозумілих і прогнозованих правилах – чіткому переліку профіцитної продукції, визначеній процедурі допуску та контролі після поставки. Без цього експорт залишається можливим формально, але гальмується на практиці.
Окрему роль у підготовці експорту мають зіграти спеціальні канали входу для партнерів. У 2026 році ставка робиться на роботу через експортні офіси в Берліні та Копенгагені, які мають спростити шлях українських виробників до стандартів, процедур і закупівельних механізмів західних країн.
У галузі очікують, що саме нинішній рік стане переломним: експорт має вийти з політичних заяв і перейти до роботи за зрозумілими правилами. Йдеться про визначення переліку профіцитної номенклатури, запуск пілотних рішень і перших контрактів, а далі — масштабування лише в тих сегментах, де це не створює ризиків для забезпечення Сил оборони.
Підтримка цього підходу серед виробників є майже одностайною: понад 90% компаній виступають за відкриття контрольованого експорту. Ключова умова для ринку незмінна: на експорт може йти лише підтверджений надлишок виробництва, без зняття пріоритету з фронту.
Для більшості компаній експорт – це спосіб завантажити лінії, які держава фізично і фінансово не встигає законтрактувати. У 2025 році загальні виробничі спроможності українського ОПК оцінювалися приблизно у $35 млрд, тоді як фактичні державні закупівлі становили лише $12–12,5 млрд. Таким чином, близько 60% потужностей залишалися незавантаженими. У сегменті далекобійних дронів спроможності на 2026 рік можуть сягнути $35 млрд лише за одним напрямом, що потребує довгострокового планування та стабільних контрактів.
Обговорюється й система запобіжників, яка має зняти головні суспільні та безпекові побоювання. Серед них — багаторівнева перевірка виробників і номенклатури, міжвідомча оцінка, підтвердження профіциту перед допуском до експорту, а також контроль після поставки.
Паралельно розглядається фінансовий механізм у вигляді мита або спеціального збору з експорту, щоб частина валютних надходжень поверталася у вигляді додаткових закупівель для Сил оборони. Для ринку це створює просту логіку: надлишок не «вимивається» з війни, а конвертується у нові внутрішні контракти.
На тлі війни на виснаження експорт у сфері defence tech розглядають як спосіб утримати і розвивати галузь у межах підтвердженого профіциту. Коли у виробників з’являються експортні контракти, вони можуть працювати серійно, знижувати собівартість, планувати виробництво наперед і вкладати кошти в розвиток технологій, а не виживати від контракту до контракту. У підсумку експорт працює і на оборону: серійне виробництво робить зброю дешевшою і доступнішою для державних закупівель, а стабільна галузь швидше адаптується до потреб фронту. Так український ОПК поступово перестає бути тимчасовою воєнною надбудовою і перетворюється на повноцінний сектор економіки з чіткими правилами і довгостроковими перспективами.
Вікторія Чирва
Image by Oleg Mityukhin from Pixabay