6 листопада 2025 року. Українське виноробство переживає, мабуть, найскладніший період у своїй історії. Втрачені під окупацією виноградники, зруйновані підприємства, відсутність системної державної підтримки та конкуренція з європейським імпортом ставлять галузь на межу виживання. Про те, що потрібно для відродження галузі, про експортні перспективи українського вина й головні виклики для малих виробників — напередодні Дня виноградаря і винороба eDialog розпитав голову Асоціації «Укрсадвинпром» Володимира Печка.
– Стан галузі нині, на жаль, можна оцінити лише як критично важкий. Ми втратили близько 60 тисяч гектарів виноградників, які залишилися на окупованих територіях, насамперед у Криму. Значна частина виноградників залишається замінованою, або знаходиться в зоні бойових дій. Пошкоджено або знищено багато підприємств, частина збанкрутувала. Навіть до початку повномасштабної війни українське виноробство вже потерпало від нестачі системної державної підтримки. Після анексії Криму у 2014 році галузь фактично втратила третину своїх виробничих потужностей, але комплексних програм відновлення чи модернізації так і не було розроблено. Виробники залишалися без доступу до пільгового кредитування, цільових дотацій чи компенсацій, які у країнах ЄС становлять основу підтримки сільського господарства та виноробства. У той час як, наприклад, Франція, Італія, Іспанія чи Польща реалізують Національні програми підтримки виноробства в межах Спільної аграрної політики ЄС (CAP), українські винороби змушені самостійно фінансувати посадки, закупівлю обладнання, участь у виставках і просування власних брендів.
Історично Україна — виноробна країна. У 1960-х роках ми мали понад 400 тисяч гектарів виноградників, у 2000-му — ще 160 тисяч. Сьогодні ж площі різко скорочуються. Війна лише загострила проблеми, але не створила їх — системна державна підтримка була відсутня й раніше.
– Як повномасштабна війна вплинула на українське виноробство?
– Війна боляче вдарила по галузі. Заборона продажу алкоголю, що тривала понад чотири місяці, фактично позбавила підприємства можливості виплачувати зарплати чи утримувати виробництво. Частина господарств просто не витримала. До цього додаються порушені логістичні ланцюги та високі витрати на перевезення.
Крім того, чимало виноробних підприємств зазнали прямих руйнувань або пограбувань. Деякі заводи пошкоджено обстрілами, інші знищено чи розграбовано окупантами. Символічною стала атака на завод Aznauri (Akkerman Distillery) в Одеській області —одного з найбільших виробників коньяку та вин, який за 8 місяців 2025 року заплатив 860 млн податків. Наприкінці вересня 2025 року підприємство зазнало масованого удару дронами: зафіксовано до 17 влучань, пошкоджено цехи розливу та склади, знищено десятки тисяч пляшок готової продукції. На щастя, серед працівників немає жертв, але збитки — колосальні.
Не менш болісним став удар по Дому марочних коньяків “Таврія” у Новій Каховці, який залишився на окупованій території. Російські військові повністю розграбували підприємство: вивезли дві нові лінії розливу коньяку, знищили або викрали запаси спиртів і колекційні напої, деякі з яких витримувалися понад 30 років.
Ще один трагічний приклад — виноробня князя Трубецького на Херсонщині, найстаріше шато в Україні з історією понад сто років. Це підприємство теж опинилося в зоні бойових дій і було серйозно пошкоджене. Його виноградники постраждали від окупації, а виробництво зупинене.
Попри те, що це потужні підприємства, крупні платники податків, держава не запропонувала жодних засобів для подолання цієї кризи. Але мушу констатувати, що якщо держава не втрутиться й не забезпечить реальної фінансової підтримки, виноробна галузь, створена десятиліттями, може просто не витримати цих випробувань.
– Які тенденції спостерігаються на внутрішньому ринку вина?
– Українське споживання суттєво скоротилося: багато людей виїхали, а саме жінки — основні споживачки вина, як показує статистика. Водночас імпорт отримав значну перевагу. Італійські, французькі та іспанські вина заходять на наш ринок із серйозною державною підтримкою: дотаціями, програмами просування, компенсаціями на експорт. Для прикладу, за даними Єврокомісії, Франція інвестує близько €200 млн щорічно у просування вина на зовнішніх ринках, а Італія – понад €300 млн. А українські виробники позбавлені навіть можливості рекламуватися на телебаченні.
Ми бачимо, що частка імпортних і вітчизняних вин майже зрівнялася, і якщо іноземні виробники вийдуть навіть у сільські магазини, це може повністю знищити українське виноробство.
– Які ринки, на вашу думку, є перспективними для українського вина?
– Найбільш природними є Польща, країни Балтії, Швеція, Данія, Норвегія, а також окремі держави Азії та Африки. Але для виходу туди потрібна участь у виставках, дегустаціях, маркетингові кампанії. Це коштує дорого. Без компенсацій хоча б частини витрат, без державних програм промоції українське вино не зможе закріпитися на цих ринках.
– З якими проблемами стикаються малі винороби й виноградарі?
– Їм найважче. Малі винороби та виноградарі зараз переживають дуже складний період. Через війну багато виноградників знищено або залишилося на окупованих територіях, а нові насадження майже не створюються. Багато лоз старі, через що зменшується врожай і погіршується якість винограду. Додаються й інші проблеми — посухи, нестача зрошення, подорожчання пляшок, корків і добрив. Малим господарствам важко отримати кредити або дотації, тому вони працюють майже без підтримки держави. Через заборону реклами українське вино мало відоме покупцям, а участь у виставках чи фестивалях винороби оплачують власним коштом або за допомогою донорських проєктів. Не вистачає й працівників, бо багато людей виїхали чи служать у ЗСУ. Без допомоги держави — для відновлення виноградників, навчання та просування бренду — українське виноробство може втратити частину свого потенціалу. У нас розкорчовується більше виноградників, ніж насаджується, через посухи й аномальні температури. Стара лоза, якій по 30–50 років, просто не витримує. Зрошення дороге, компенсації — мізерні. Нині дотація поширюється лише на 25 гектарів, а цього замало, щоб оновлювати плантації.
Без відродження виноградарства не буде й виноробства. Можна, звісно, завозити виноматеріал з Іспанії й розливати його тут, але це вже не буде українське вино. Наш шлях — підтримати власних виробників, щоб вони могли вижити й розвиватися.
– Що, на вашу думку, має зробити держава, аби врятувати галузь?
– Передусім держава має розробити національну стратегію розвитку виноградарства та виноробства з чітким фінансовим планом і довгостроковими пріоритетами. Йдеться не лише про підтримку нових посадок виноградників, а й про оновлення обладнання, участь виробників у міжнародних виставках і просування українського вина на внутрішньому ринку. Важливо створити державну програму грантів або компенсацій, подібну до тих, що діють у країнах ЄС, щоб допомогти малим виробникам розвиватися, а не лише виживати. До популяризації галузі варто залучати місцеві громади та обласні ради, підтримуючи фестивалі, ярмарки й дегустаційні заходи під державним патронатом. Варто також врахувати, що Дорожня карта розвитку виноградарсько-виноробного сектору України вже була підготовлена спільно з представниками галузі в рамках проєкту Міжнародного торгового центру (ITC) за підтримки уряду Швеції, і може стати основою для створення комплексної державної стратегії відновлення та зростання українського виноробства.
Важливою складовою відродження українського виноробства є збереження та розвиток автохтонних (місцевих) сортів винограду, які становлять унікальну частину культурної та аграрної спадщини країни. Такі сорти, як Тельті-Курук, Одеський чорний, Сухолиманський білий, Аркадія, Загрей, мають високий потенціал для створення впізнаваного стилю українських вин і формування їхнього географічного обличчя. У світі саме автохтонні сорти стають рушійною силою для розвитку нішевих ринків, гастротуризму та брендування національних вин, як це відбулося з грузинським Сапераві чи італійським Неббіоло. Для України розвиток таких сортів — це шлях до підвищення доданої вартості продукції, зміцнення експортної впізнаваності й збереження біорізноманіття. Тому підтримка наукових досліджень, розсадників і програм реєстрації автохтонних сортів має стати одним із пріоритетів державної політики у виноробному секторі.
Такі події, як Kyiv Wine and Cheese, Odessa Wine Festival, фестиваль у Львові, Болграді, демонструють, що інтерес до українського вина зростає. Плануємо представити українські вина на Wine Warsaw Expo, яка відбудеться у березні 2026 року. Ми маємо чим пишатися — якість наших вин щороку підвищується, і галузь заслуговує на друге дихання. Кожен, хто купує наше вино, стає амбасадором українського виноробства.
Бесіду вела Вікторія Чирва