7 жовтня 2025 року. Президент Володимир Зеленський наклав вето на законопроект, який передбачав штрафи від 13 000 до 17 000 гривень для міністрів та посадовців за неявку до парламенту за викликом. Таким чином, посадовці й надалі безкарно ігноруватимуть запрошення депутатів до сесійної зали.
Зеленський пояснив своє рішення трьома ключовими аргументами.
По-перше, за словами президента, неявка на виклик Верховної Ради не є адміністративним правопорушенням. Це питання політичної, а не юридичної відповідальності, тож воно не може бути врегульоване через Кодекс про адмінпорушення.
По-друге, ухвалення закону могло створити ризик надмірної влади працівників апарату парламенту. Саме вони мали б визначати, що є «поважною причиною» відсутності, і фактично отримували б дискреційні повноваження карати членів уряду.
По-третє, президент нагадав, що Конституція України та чинне законодавство вже передбачають дієві механізми контролю за Кабінетом Міністрів — від депутатських запитів і годин запитань до уряду до процедур висловлення недовіри.
У пояснювальній записці до свого рішення Зеленський наголосив: політична відповідальність уряду перед парламентом має бути врівноваженою та не може перетворюватися на адміністративне покарання. Він також послався на низку конституційних норм — статті 85, 87, 113 і 115, які визначають межі парламентського контролю. На його думку, пропозиції депутатів не враховують політико-правову природу взаємин між виконавчою та законодавчою гілками влади.
Втім, проблема, яку намагався вирішити законопроект, справді існує.
За підрахунками руху «Чесно», протягом 2024–2025 років Верховна Рада викликала щонайменше 21 посадовця, переважно міністрів. Лише в десяти випадках запрошені особи з’явилися до парламенту. Решта або ігнорували запрошення без пояснень, або надсилали формальні відмовки.
Серед поширених причин відсутності — відрядження чи «зайнятість» робочими зустрічами. Так, у квітні 2024 року Рада викликала міністра інфраструктури Олександра Кубракова та голову Агентства відновлення Мустафу Найєма, але обидва не прийшли, пославшись на відрядження. Подібна ситуація траплялася з міністром енергетики Германом Галущенком, який довго ігнорував парламентські запити, або з тодішнім міністром оборони Рустемом Умєровим, котрий неодноразово пропускав годину запитань до уряду, надсилаючи своїх заступників.
Не прийшов на виклик і генеральний прокурор Андрій Костін, якого кликали пояснити обставини скандалу з елітним майном його заступника. Формально Костін повідомив, що «доцільно відкласти обговорення» до завершення службового розслідування.
Були й абсурдні випадки, коли відсутність пояснювали технічною неточністю — наприклад, у запрошенні не було зазначено точного часу чи дати, тому чиновники не вважали його обов’язковим.
Проблему ігнорування засідань підсвітив і останній приклад — година запитань до уряду 5 вересня, коли особисто були присутні лише п’ятеро з сімнадцяти міністрів. Решта, включно з прем’єркою Юлією Свириденко, надіслали своїх заступників, посилаючись на інші державні події.
Такий підхід викликає обурення серед депутатів, адже парламент втрачає можливість поставити конкретні запитання і отримати публічну відповідь. Регламент Верховної Ради, до речі, справді не передбачає спеціального часу для запитань після виступів запрошених осіб, що робить сам формат звітності формальним.
Зараз у парламенті розглядається інший законопроект — про інтерпеляцію. Він дає змогу Верховній Раді не лише викликати міністра на звіт, а й одразу ініціювати його відставку, якщо більшість депутатів визнає роботу незадовільною. Цей документ може стати альтернативним механізмом, який поєднає політичну відповідальність із реальною дієвістю парламентського контролю — без перетворення його на адміністративне покарання.
Попри те, що Україна є парламентсько-президентською республікою, очевидно, що парламентський контроль у країні поки що радше декларативний. Урядовці часто сприймають Верховну Раду не як майданчик підзвітності, а як формальність. Питання в тому, чи зможе парламент знайти механізм, який змусить посадовців приходити не через страх штрафів, а через повагу до принципу публічності влади. Бо без цього навіть найдетальніші закони залишаться папером — так само, як залишилися непочутими десятки викликів до парламенту протягом останніх двох років.
Вікторія Чирва