1 вересня 2025 року. Кілька тисяч людей вийшло на київський Майдан незалежності, щоб віддати останню шану Андрію Парубію – колишньому голові Верховної Ради, застреленому у Львові. Навіть опоненти визнають: таких щирих та порядних людей в українській політиці можна перерахувати на пальцях однієї руки.
Місце символічне, адже саме з Майдана 2013-2014 року Андрій Парубій виріс як політик. Його життєпис — це історія прямої дії. На Євромайдані він вийшов до людей з мегафоном, коли навколо було лише 70 осіб і більше міліції, ніж протестувальників. За годину завдяки його закликам натовп виріс у сотні. Саме тоді його проголосили комендантом Майдану. Він організував першу нараду сотників 1 грудня 2013 року. Так народилася Самооборона Майдану — структура, яка зросла до 12 тисяч добровольців.
Політичний шлях Андрія Парубія почався ще у студентські роки. У 1988-му він заснував молодіжну організацію «Спадщина», яка відновлювала могили вояків УПА й збирала спогади старих повстанців. Тоді ж його вперше заарештували за організацію «несанкціонованих мітингів». Він любив згадувати, що у 1990-му вперше став депутатом Львівської облради, але про перемогу дізнався… у камері, де опинився за агітацію. І навіть тоді він відмовився виходити без двох соратників, яких арештували разом з ним. Ця впертість і відчуття команди залишилися з ним назавжди.
У 2004 році під час Помаранчевої революції Парубій став комендантом Українського дому. А у 2010-му, коли парламент ратифікував «харківські угоди», саме він приніс до зали димову шашку, намагаючись зірвати голосування. «Я робив усе, щоб не допустити цього рішення, бо воно відкривало двері для російських військ у Криму», — пояснював він пізніше.
Ця його емоційність, що межувала з радикалізмом, у відстоювання національних інтересів проявлялася ще не раз. Так, під час розгляду у Верховній Раді законопроекту, який давав парафіям УПЦ Московського патріархату право змінювати підлеглість і приєднуватися до новоствореної Православної церкви України,
Андрій Парубій емоційно відреагував на спробу Вадима Новинського зірвати засідання. Новинський, відомий як один із головних поборників «русского міра» та московського православ’я в Україні, підійшов до президії з вимогою зняти закон з розгляду. Тоді спікер жорстко відрізав йому: «Відійди від мене, нечисть!».
Посівши свою першу державну посаду – секретаря РНБО – він не став «забронзовілим» політиком, що сховався за темним склом броньованого «мерседеса». Влада ніяк не зіпсувала його – ні у кріслі секретаря Радбезу, ні згодом, коли він обійняв посаду голови Верховної Ради. Пам’ятаю, невдовзі після того, як він став спікером парламенту, ми з ним зробили інтерв’ю – він достатньо легко погодився на розмову, а під час бесіди був таким же, яким я його пам’ятаю з Майдану – простим і щирим. І таким, що ставить інтереси України, її державність та суверенітет понад усе.
Саме за його каденції ухвалювали закон про українську мову, він підтримував автокефалію церкви, відстоював євроатлантичний курс. Після 2019-го — у складі опозиційної «Європейської солідарності» — залишався активним, готовим до протестів проти будь-яких спроб послабити мовне законодавство.
Після 24 лютого 2022 року він не шукав політичних трибун. Тихо, без піару, допомагав київській територіальній обороні, чергував на блокпостах. Для нього це було природним продовженням шляху. Він завжди повторював: «Російську імперію треба знищити. Бо інакше вона залишатиметься загрозою для наших дітей».
Останні місяці про Андрія Парубія було мало що чути. Він ніколи не любив показухи, мовчки робив те, що треба. Кажуть, був активним у комітеті Верховної Ради з питань оборони, постійно допомагав фронту. Саме його непублічність породила масу питань – хто і за що з ним так жорстоко розправився? Сьогодні стало відомо, що поліція нібито затримала вбивцю, розглядають версію, що його шантажували російські спецслужби, вимагаючи «труп українського націоналіста» в обмін на тіло його загиблого на війні сина. Але ні в кого немає сумніву, що Андрія Парубія вбила росія. Бо в ньому та у тисячах таких, як він, держава-агресорка бачить величезну загрозу власному існуванню.
Загибель Андрія Парубія – це велика трагедія для всієї країни. У соцмережах можна знайти сотні дописів з теплими словами. Навіть політичні противники Парубія не сміють сказати про нього жодного поганого слова – просто нема чого говорити. Бо пам’ять про нього – особиста, жива. І в ній Андрій Парубій — не лише політик. Він той, хто навіть у великій політиці залишався собою. Залишався людиною.
Вікторія Чирва