24 серпня 2025 року. Україна відзначає свій тридцять четвертий День Незалежності. Святкового відчуття немає: з 2022 року кожне свято в нас затьмарене болем і втратами. Але річниці існують не лише для урочистостей, але й для підсумків.
Тридцять чотири — це вік зрілості. Якщо уявити Україну людиною, то вона вже точно не дитина і не підліток, які тільки пізнають світ і себе. Вона й не старенька, що озирається у минуле, згадуючи кращі роки. Це вік, коли час проб і сумнівів минає, коли приходить відчуття власної сили, коли вже є досвід помилок і втрат, але приходить внутрішнє переконання, що головне — попереду.
Від 1991 року Україна весь час шукала себе. Незалежність ми отримали, але довго не могли зробити її внутрішнім відчуттям.
Ми жили в парадигмі меншовартості, немов постійно чекали підтвердження ззовні: так, ви справжні, ви важливі, ви можете. Ми формально здобули свободу, але довго не могли по-справжньому її прийняти. Ми весь час сумнівалися: чи достатньо сильні, щоб існувати самостійно, чи вистачить нам власних ресурсів, чи не краще шукати чийогось плеча — західного, східного, будь-якого, лише б не залишитися наодинці зі своїми проблемами.
Але останні роки — а особливо цей, що минає — стали переломним досвідом. Ми увійшли в нову фазу самоусвідомлення, яка зруйнувала старі сумніви. Війна, загрози, хиткі настрої союзників, гойдалки між підтримкою і втомою — усе це стало холодним душем, який змусив зрозуміти: нам не потрібні постійні запевнення, що ми вистоїмо. Бо ми вже вистояли. Ми вже довели, що можемо.
Це відчуття з’явилося не в кабінетах і не на дипломатичних прийомах, а в окопах, на виробництвах, у лікарнях, у мільйонах щоденних рішень людей.
Так народилася нова Україна — країна, що дивиться на світ не знизу вгору, а на рівних. Ми перестали чекати, коли хтось великий і сильний простягне руку допомоги. Ми почали діяти, виходячи з того, що саме ми — фундамент власної держави.
Так, підтримка партнерів важлива. Так, ми вдячні за кожен жест солідарності. Але за цей рік стало очевидно: не можна будувати свою безпеку виключно на чужих гарантіях. Америка може сумніватися, Європа може зволікати, світ може розриватися між власними інтересами і прагненням зберегти мир та безпеку. А ми залишаємося тут, боронити власну землю. Бо в нас немає іншого вибору. І саме в цьому — і наша сила, і наша відповідальність.
Україна нарешті відчула під ногами тверду землю. Ми більше не пливемо у пошуках ідентичності — ми знайшли її у власній боротьбі. Наші крила вже розправлені, і назад дороги немає. Ця незалежність більше не є святковою датою з календаря — вона стала внутрішнім станом, який неможливо відібрати.
Ми вступаємо в новий етап, де головним союзником стаємо самі собі. Ми перестали бути нацією, яка озирається в пошуках схвалення. Ми стали нацією, яка живе й будує, яка сама визначає свою долю. І більше не питає дозволу на існування.
Вікторія Чирва