Парадокс часопростору війни полягає в тому, що з одного боку історія прискорює ходу цілої країни, а з іншого уповільнює життя кожної окремої людини. За 86,5 мільйонів секунд з моменту початку повномасштабного російського вторгнення в Україну немає харків’янина, який би не відчув весь жах того, що відбувається. Прикордонне місто ворог почав обстрілювати першим і не зупиняє його нищити протягом всіх тисячі діб.
За цей час, напевно, немає городянина, у кого би поряд з будинком не прилітала ракета, хто би не мав серед знайомих поранених чи вбитих, чиї рідні, друзі чи сусіди зі зброєю в руках не захищати Батьківщину. Балістичні ракети, авіабомби, дрони стали постійною реальністю донедавна півтора мільйонного мегаполісу. Від факту потенційної небезпеки неможливо відмахнутись. Травматичний синдром переслідує кожного й на підсвідомому рівні в критичних ситуаціях у всіх проявляється по-різному. Тисяча тривожних ночей, особливо для дітлахів і людей старшого покоління, рано чи пізно даються взнаки. Сотні виючих сирен, що сповіщають про загрозу життю, не проходять даремно. Навесні 2022 року в Харкові лишалось не більше 300 тисяч мешканців. Багато людей, особливо жінок з дітей, виїхали за кордон або на захід країни. В результаті інтенсивних обстрілів друге за населенням місто України лишилось без своїх теплостанцій, зупинилось метро, почались постійні блекаути, коли багато годин поспіль жителі сиділи в темряві без зв’язку. Втім, Харківська операція восени 2022 року звільнила велику частину регіону і відсунула окупанта від кордонів, до яких раніше добивала ворожа артилерія. Люди почали повертатись додому. У тому числі приїхало багато громадян з деокупованих територій. Наразі за офіційними даними в місті проживає 1 млн.200 людей, з яких більше 200 тисяч переселенців із зони, де повсякчас точаться запеклі бої.
Поранений, пошматований, але нездоланий Харків з перших днів обстрілів порівнював себе з Залізобетоном. Символом незламності став всесвітньо відомий пам’ятник конструктивізму Держпром, який вважається ЮНЕСКО архітектурним шедевром. Сто років тому, коли Харків був столицею радянської України і культурного «Розстріляного Відродження», тут розташовувались урядові структури. Під час Другої Світової війни нацисти кілька разів намагались його підірвати, але історична будівля витримала. Нещодавно кілька рашистських ракет потрапили в Держпром, багато вікон вилетіли, але залізобетон знову встояв.
Звичайно, сьогоднішнє буття Харкова – це не тільки постійні повітряні тривоги, щоденні обстріли керованими авіабомбами, нічні польоти ворожих БПЛА-розвідників, але й спротив ворогу на всіх можливих фронтах. Офіційно в місті закриті всі освітні установи, театри, музеї, бібліотеки, але культурний, інформаційній, духовний опір відчувається повсюди. У безпечних підвалах і пристосованих бомбосховищах відбуваються концерти, граються андеграундні вистави, відкриваються виставки, проходять спортивні змагання, проводять творчі вечори. Життя ні на мить не зупиняється: комунальні служби досить оперативно лагодять наслідки нічних вибухів, діти навчаються в підземних школах, студенти поступають в харківські вузи, хоч вся вища освіта тут тепер виключно онлайн. Попри складні умови майже в повному обсязі працює транспорт, крамниці, банки, аптеки. Щоправда, останнім часом все менше можна побачити на вулицях чоловіків: закриваються станції технічного обслуговування (СТО) для ремонту автівок, відчувається проблеми з роботою сантехніків, електриків, будівельників, водіїв такси та інших професій, в мирний час переважно чоловічих. Причина дефіциту робочої сили – масова мобілізація. На жаль, на фронті зараз Україна має чимало проблем, але Збройні сили героїчно стримують наступ ворога в Харківській області. В деяких районах регіону триває примусова евакуація. Вимушених переселенців поселяють в харківські гуртожитки і кількість не місцевого населення на вулицях помітна не озброєним оком.
Всі розуміють, що після закінчення війни демографічно це вже буде геть інший Харків. Місто-фронтир, неприступна фортеця, залізобетон, ідентифікація себе з незламністю і нескореністю прилучиться до традиційного усвідомлення мегаполіса як культурної, інтелектуальної столиці України, потужного промислового і науко-технічного центру. Проте, нарешті харків’яни усвідомили свою національну тожсамість, перестали дивитись на східного сусіда з пієтетом, згадали про свою мову, культуру, історію. Три десятка років Незалежності так не вплинули на патріотичні настрої городян, як тисяча днів війни, яка змінила ментальність пересічного слобожанця.
Тепер в його світогляді Росія не братський народ, а ворог, центральна вулиця Харкова по праву носить ім’я не Пушкіна, а Сковороди, майбутнє треба будувати не з Москвою, а з Європою.
Історія дійсно пришвидшила багато процесів, хоч в долі звичайного містянина темпоритм життя навпаки уповільнився. Метро після 21.30 вже закривається, пізно ввечері нічого не працює, замість нічних розваг з 23-ї години комендантська година. Народ звик і пристосувався до нових реалій. Ніхто не скиглить, хоч майже не посміхається, на вулицях мало дітей, інші обличчя, мода, говір, більше пауз і запитань. Менше слів в повітрі, довіри до влади і дистанції між співрозмовниками. Всі розуміють, як говорить харківський поет Сергій Жадан, що «цей дощ надовго». В тому сенсі, що війна не завершиться навіть після останнього пострілу. Для покоління, що вистраждало цей марафон довжиною в тисячу днів і ночей, вона залишиться назавжди. Але сьогодні все розуміють, що треба встояти і Перемогти. Хоч направду кожен розуміє сутність перемоги по-своєму. Особливо в контексті останніх геополітичних подій, з якими чимдалі, тим більше доводиться рахуватись.
Проте, як би там ні було, але третю зиму повномасштабної війни Харківщина зустрічає з найбільшим відчуттям невизначеності. Лякають новими наступами, відсутністю тепла і електропостачання, масованими обстрілами та територіальними поступками, тотальною мобілізацією й непрогнозованим ростом цін. Утім, треба жити в Харкові, аби розуміти, що страх вже давно не аргумент для місцевого населення. Воно вже готово майже до всього, зробило свідомий вибір та ні за яких обставин не збирається складати руки.
Тисяча днів війни і сотні мільйонів секунд тривоги навчили харківців сподіватись лише на себе, зробили їх вольовими, прагматичними і справді незламними. Звісно, всі хочуть справедливого миру, але не за будь-яку ціну. Готові і надалі страждати, щоб весь той жах не повторився в майбутньому. Здатні давати відсіч ворогу, наскільки вистачить сил та ресурсів. Так, їх бракує, можливості не безмежні, втома не найкращий порадник, пізня осінь не додає оптимізму. Між тим, в новітній історії України вже були приклади, коли здавалось, що все втрачено… і саме тоді з’являлось друге дихання, а потім ще якесь інше – промислительне додаткове. Коли біжиш на довгі дистанції саме цей чинник стає чи не найважливішим. Як відомо, досвід – це не те, що відбувається з людиною, а те, що людина робить з тим, що з нею відбувається. Напевно, так і з містами та цілими народами. Харківці виявились здатними змінитись, розставити пріоритети і спертись на ґрунтовні цінності. А це запорука, що далі буде новий рух. Можливо він й не пригальмує історію, але точно пришвидшить час змін від філософії виживання до нормального життя Харкова.
Заслужений журналіст України Володимир Чистилін, м.Харків.