9 липня 2024 року. У Києві оголошено загальнонаціональний траур за загиблими під час вчорашнього ракетного обстрілу. Загинуло 34 осіб, з них пять дітей. Цифра може зростати, бо рятувальні роботи тривають, і під завалами можуть залишатися люди.
Вчорашній день красномовно нагадав киянам, що війна все ще триває і вона ближче, ніж комусь здається. Це війна, де військові воюють проти мирних мешканців. Бо в той час, коли українські військові б’ють по ворожих аеродромах, нафтобазах та складах з боєприпасами, російські нелюди продовжують вбивати українських дітей.
Що б не розповідали росіяни про влучення по «центрах прийняття рішень», вони цілеспрямовано б’ють по цивільних об’єктах, лікарнях. Ніхто вже не дивується їхній жорстокості та цинізму. Так вони діяли скрізь, де вели свої кровожерливі війни – у Сирії, Чечні, Грузії, Афганістані. Мета – посіяти паніку, спровокувати нову хвилю міграції до Європи, яка і так «втомлена» українцями. Бо що може бути сильнішим, ніж страх за життя власних дітей?
У цих істот, які помилково називаються людьми, немає межі жорстокості. Вони холоднокровно луплять по шпиталю, де не просто перебувають діти, а смертельно хворі, ті, що не можуть самостійно пересуватися або їм заборонено покидати стерильні бокси. Але перед смертельною небезпекою їм довелося вийти на вулицю. І від світлин онкохворих дітей, які стоять просто неба із крапельницями, під’єднаними до блідих худеньких рученят, закипає кров, а кулаки мимоволі стискаються від ненависті.
Втім, на третьому році війни українці навчилися трансформувати свій біль та лють у конкретні та ефективні дії. Тисячі киян кинулися допомагати розбирати завали «Охматдиту». Несли упаковки з водою, передаючи їх живим ланцюгом, щоб не створювати натовп і не ускладнювати роботу рятувальникам. Купа людей та бізнесів запропонували прихисток хворим діткам та їхнім батькам. До центрів здачі крові вишикувалися черги з охочих стати донорами для постраждалих. За 3 години компанії та прості українці зібрали на відновлення Охматдиту 100 млн гривень, і збір триває.
Українські водії нарешті навчилися пропускати карети швидкої допомоги, і ця тенденція приємно тішить. Вчора у Києві роїлося від спеціалізованих машин, які неслися з сиренами на допомогу постраждалим. І в тому, як вправно і швидко автомобілі розходилися «ялинкою», щоб дати дорогу швидкій, було щось магічне. Неначе спільне горе об’єднує, змушує «синхронізуватися» і діяти як єдиний організм.
Безперечно, українці відреагували на трагедію миттєво і дуже ефективно. Цивільні – допомогою у розгрібанні завалів та донатами. Військові – ракетами з надписами «За Охматдит», які полетіли на прокляту російську землю. За словами нашої розвідки, ми здатні ідентифікувати усіх тих, хто натискав на кнопки запуску ракет та членів їхніх сімей, і «можемо вбивати їх пачками». Але не вбиваємо. І хоча ми сповнені люті та жаги до помсти, наші військові не стріляють по лікарнях та дитячих садках. Бо, на відміну від росіян, ми – люди.
На жаль, світ відреагував не так, як ми очікували. Можливо, західні партнери вже мають певний імунітет, і навіть світлини закривавлених малюків та відео онкохворих дітей, що бредуть до укриттів, ледве пересуваючи ноги, не здатні справити на них достатнього враження, щоб надати нам більше зброї та літаків або дозволити застосовувати західну зброю для ураження російських військових об’єктів.
Бо для того, щоб зупинити російські ракети, які летять на наші голови, потрібно бити туди, звідки їх випускають.
Але мовчати все одно не можна, потрібно використовувати усі наявні дипломатичні інструменти. Україна скликала Радбез ООН, хоча зараз там головує світовий терорист №1, відповідальний за вбивства українців. Президент Зеленський візьме участь у Саміті НАТО, де напевно тема вчорашнього «чорного понеділка» стане однією з головних. Світ не повинен забувати про війну, яка коштує нам найдорожчого – життів наших дітей.
Вікторія Чирва