23 лютого 2024. Життя кожного українця назавжди розділилось на «до» і «після» війни. І хоч військове протистояння з росією триває вже десять років, а цивілізаційний конфлікт не припиняється багато століть, саме зараз харківці відчули, ким вони є насправді.
Самоідентифікація, напевно, головне слово, що визначає поведінку і дії містян протягом усіх цих жахливих місяців. Сьогодні Харків не просто місто-Герой, а й фронтир, фортеця, оаза незламним і вільних людей, які вперто продовжують боротьбу за право бути собою. За два роки війни зникли ілюзії в швидкій перемозі або в тому, що Харків впаде під натиском ворога. Люди втомлені, зосереджені на своїх проблемах, більш реалістичні, менш усміхнені, лаконічні у висловлюваннях та рухах, але гідні й незламні. Недарма, неофіційним символом спротиву другого за населенням мегаполіса України стало гасло «Харків-залізобетон». Всі, хто не куди не виїжджав, перебуваючи під постійними обстрілами і прокидаючись ночами під звук повітряної тривоги, мають посттравматичний синдром. Здається, що ми всі тут «психологічно трьохсоті»: з пораненим серцем від горя і втрат, які щодня переживаємо з новими емоціями ненависті та злоби до окупантів, але неодмінним внутрішнім катарсисом. Стриманий оптимізм накладається на контрольовану депресію, яку кожен долає з безмежжя власного досвіду.
Найвідоміший мій земляк поет і музикант Сергій Жадан дуже влучно описав нинішній стан багатьох городян. «Коли мене питають «як ти змінився за час війни?», я можу порівняти це зі спуском з водяних гірок. Коли ти летиш цими викрутасами, вода тече, страшно, тебе перевертає, і хтось просто серед траси питає тебе на вухо: «А як ти змінився в цій подорожі за п’ять секунд польоту?» А ти кажеш: «Дайте я хоч долечу. Якщо виживу, то розповім, як я змінився». Мабуть, так почувається зараз і Харків.
Всі, хто хотів поїхати, вже емігрували й з відстані безпечного патріотизму уважно спостерігають за пораненим як звір містом. Ті, хто повертається додому, (а таких нині чимало), на початку думають, що приїжджають в рідні пенати з тим самим бекграундом. Насправді Харків вже геть інший і міняється щодня. Тут чимало внутрішніх переселенців з неокупованих територій області, обмаль чоловіків та дітей на вулицях, культурна столиця з закритими театрами і школами, понівеченою архітектурою з фанерними вікнами, рваним темпоритмом та звуками вулиць. О 21.30 зачиняється метро, закриваються всі кав’ярні та супермаркети, гасяться ліхтарі та будь-яка ілюмінація й містяни готуються до комендантської години з гулом нічних сирен і обстрілів з непередбачуваними наслідками. До цього поступово всі звикли й, стиснув кулаки, просто виконують свою повсякденну роботу. Суворо, тихо, без пафосу.
Очевидно, що після завершення війни місто потребуватиме нового бачення, стратегії та візії, але наразі, коли горизонт планувань обмежується кількома днями, важко думати про майбутнє. Доводиться просто жити. Тут і зараз. Два роки війни навчили не тільки по-новому подивитись на смерть, але й дали колосальний досвід дієвої любові. Нею Харків і тримається, вражаючи себе та інших силою духу й вірою в Перемогу. Ми не маємо право на поразку, а тому вся подальша наша історія це нестримний рух вперед. Іншої альтернативи прифронтове місто для себе вже не бачить, бо завжди пам’ятало, що хто володіє Харковом, той володіє Україною, яка завжди була і лишається щитом вільної Європи.
Заслужений журналіст України Володимир Чистилін, Харків