Без Революції гідності не було б України

…21 листопада 2013 року. Я на третьому місяці вагітності – виношую свою другу дитину. У соцмережах люди починають збиратися на Майдан. Причина вагома – тодішній президент Янукович круто, всупереч волі народу, розвернув зовнішній вектор України і дав зрозуміти, що євроінтеграція нашої держави закінчилася. Наш шлях – це росія з її фінансовими подачками, дешевим газом та примарними гарантіями безпеки.

Для нас це був шок. Більшість з нас ніколи не мало ілюзій щодо Януковича, проте ми не очікували, що він наважиться на таке. І знову, як у 2004 році, постав Майдан. Я рвалася туди з перших же днів, бо пам’ятала Помаранчеву революцію 2004 року. Світлу, радісну подію, коли пліч-о-пліч стояли люди різного віку, соціального статусу, працювала польова кухня, розливали чай. Було відчуття єдності та солідарності і жодного страху або небезпеки.

Проте дуже скоро стало зрозуміло, що так, як у 2004 – не буде. Відбулося побиття студентів. А потім – перші постріли і перші жертви. Занадто високими були ставки у керівництва України та їхніх кураторів з Кремля, тож вони не рахувалися з людськими жертвами. І їхня кількість з кожним днем зростала.

На відміну від Помаранчевої революції, під час якої я щодня ходила на Майдан, події 2013-го року пройшли без моєї активної участі. Я була на протестах рівно до того моменту, як там пролилася перша кров. Можливо, я вчинила малодушно і заслуговую за це докорів. Але мені просто було страшно. Мої близькі заборонили мені ризикувати моїм дитям, яке я носила під серцем. Та й старшого п’ятирічного сина не хотілося залишати сиротою. Тому я допомагала, як могла – в координації зі своїми друзями, активними учасниками Революції, ми організували зустрічі, готували обіди, закривали фінансові питання, вели «інформаційний фронт».

А потім був Крим і Донбас. Росія показала свій звіриний оскал, і стали остаточно зрозумілими її наміри щодо України. Їй потрібна була максимально зрусифікована, покірна, залежна держава, що не має права на свою ідентичність, мову та націю. І що вона не зупиниться ні перед чим, аби досягти цих цілей.

Можливо, навіть після анексії Криму та окупації Донбасу хтось ще мав якісь ілюзії щодо росії, адже всі ці десять років ми продовжували дипломатичні, економічні та культурні зв’язки з державою-агресоркою, розмовляли російською мовою. І, мабуть, дехто сподівався, що «якось воно буде». Але і ці ілюзії розвіялися 24 лютого 2022 року.

Я неодноразово чула думку, що війну – спочатку у Криму та на Донбасі – спровокували саме учасники Революції гідності. Мовляв, не «скакали б ви на тому Майдані, не дражнили росію, нічого б не було». Але я впевнена, що це дуже спрощений погляд на події. Бо росія давно виношувала плани повного захоплення України – питання лише в тому, чи було б воно повільним та «добровільним», за допомогою кремлівських маріонеток, чи кривавим та збройним. Українці не погодилися на перший варіант, і тоді Кремль застосував другий.

У будь-якому разі, жити спокійно своїм життям, розмовляти своєю мовою та стверджуватися як незалежна сильна нація вони б нам не дозволили. Тому довелося чинити опір: у 2004, у 2013, у 2022-му. І ми стоятимемо стільки, скільки буде потрібно. Ми не хочемо тут ніякої росії, і, гадаю, після багатьох місяців війни це вже дійшло навіть до кремлівської верхівки.

…Сьогодні День Гідності та свободи відзначають по всій Україні. У державних установах, офісах, закладах. Мої діти пішли до школи та садочка у святковому вбранні. Можливо, в силу свого юного віку вони ще не до кінця розуміють, яке значення мали події десятирічної давності для подальшого розвитку та становлення України. Особливо, молодший, 5-річний Захар. Проте мої сини знають, що ми, українці, виходили на протести, щоб захистити їхнє майбутнє.

Вікторія Чирва