24 листопада 2022 року. Сьогодні рівно 9 місяців з початку російського вторгнення. В Україні вже почали народжуватися діти, зачаті вже під час війни. Деяких з них російські нелюди вже встигли вбити.
Потрапляння ракети до пологового будинку у Вільнянську Запорізької області, внаслідок якого загинуло новонароджене немовля, пронизало болем, як оголений нерв у зубі. Здавалося б, за 9 місяців війни ми вже звикли до подібних емоцій, але такі новини здатні змусити заплакати навіть чоловіків.
Було б несправедливо сказати, що всі ми тримаємося, як супергерої, і з оптимізмом дивимося у майбутнє. Звісно, більшість з нас пригнічені, і після кожного такого ракетного обстрілу, особливо, коли гинуть діти, ми занурюємося у справжній відчай. Ніхто не знає, куди впаде наступна «суперточна» російська ракета. Під час обстрілу 23 листопада, наприклад, «приліт» стався у житловий дім за кілька кілометрів від мого помешкання у місті недалеко від Києва. Де гарантія, що наступним не стане мій власний дім?
Тож підстав для радості та оптимізму не дуже багато. Можливо, річ у тім, що зникло сонце – попередні півроку події, пов’язані із війною, сприймалися дещо легше, бо надворі була чудова погода. Зараз, коли небо затягнуте хмарами, на термометрі «0» або навіть мінусова температура, падає льодяний дощ і сніг, і, буває, на кілька діб вимикають світло, настрій разом з термометром падає нижче нуля.
Але коли усвідомлюєш, що таким і є план наших ворогів, примушуєш себе зібратися і боротися далі. Російські військові луплять спеціально по об’єктах інфраструктури, намагаючись вибити ґрунт з-під наших ніг, щоб ми впали у відчай і змусили владу йти на мирні переговори. Але, як і раніше, про це ніхто навіть не думає. Ми сидимо у темряві, холоді, часом – без доступу до зовнішнього світу, і єдина думка, яка нас зігріває – зате без вас, російські виродки!
Ніхто вже давно не ставить питання, коли закінчиться ця війна. Напередодні зими, яка напевно буде найтяжчою за все наше свідоме життя, ми думаємо лише про те, як вижити, коли нема світла, тепла, води і доступу до інформації. Можливо, війна закінчиться, а ми навіть про це не одразу дізнаємося, бо не матимемо доступу до інтернету.
Попри всі негаразди, намагаємося відшукати бодай крихти позитиву. Що стосується мене і моєї сім’ї, то, відключена від інтернету, я стала більше читати заздалегідь завантажені на планшет книжки – давно забуте улюблене заняття, на яке ніколи не вистачало часу. Діти закинули розряджені гаджети і граються в ті ігри, в які у дитинстві гралася я. І знаходять у цьому своє задоволення.
За 9 місяців можна народити дитину, але росіянам невідомий процес творення, любов, радість. Їхня мета – агресія і руйнування, яке приносить смерть, сльози і горе. І наше завдання – не піддатися, вистояти і протриматися зиму. З весною точно стане легше.
Кожна ракета, яка потрапляє у житловий будинок, піднімає у душі хвилю ненависті і люті. Але це конструктивна, холодна лють: щойно з’являється можливість, люди відкривають свої банківські застосунки і переказують кошти на ЗСУ.
Наші мужні захисники докладають нелюдських зусиль, щоб більше не загинула жодна українська дитина. Як і 9 місяців тому, на них вся надія.
Вікторія Чирва
Foto: FB Andrij Fiedyk