24 жовтня 2022 року. Рівно 8 місяців з повномасштабного вторгнення росії. Можна з упевненістю сказати, що Україна бореться так само хоробро і самовіддано, як і в перші дні війни. Але, на відміну від лютого-2022, немає того страху і розгубленості. І замість непевної надії – тверда віра у перемогу.
Соцмережами шириться жарт – чим відрізняється лютий від жовтня. 24 лютого нас закликали не піддаватися паніці та довіряти лише перевіреним джерелам інформації. А всередині жовтня – рекомендують не збивати іранські «шахеди» самостійно. Бо й справді, найпопулярніший запит в українському гуглі останніми днями – як збити дрон у домашніх умовах. В цьому жарті сама сутність змін, яких зазнала країна: страх поступився місцем холодній люті, бажання сховатися та тікати – прагненню діяти та наближати перемогу усіма доступними засобами.
За ці 8 місяців було багато подій – як трагічних, так і надихаючих. Ураження Антонівського та Кримського мостів, успіхи ЗСУ на Харківщині, Херсонщині, Донеччині. Визволення з полону «азовців», а потім збір 600 млн гривень на лікування одного з них. Кожна з цих новин викликала бурхливу радість, піднесення та чергову хвилю «донатів» на українську армію. З іншого боку – загибель українських героїв, численні смерті цивільних, в тому числі, дітей. І кожна з них відгукується у серці глухим болем і бажанням помсти.
За ці 8 місяців українці зрозуміли багато чого про росіян, натомість росіяни – нічого не зрозуміли про українців. Вони думали, що відключать нам світло ракетними ударами по енергетичній інфраструктурі, і для нас це буде такий страшний удар, що ми одразу почнемо вимагати від нашої влади негайно капітулювати і здатися росії. Натомість ми запасаємося свічками, ліхтариками, гасовими лампами. Або просто плануємо якісь приємні речі на той час, коли вимикається електрика.
Не дарма ж з’явився жарт: росіяни хотіли залякати українців відключенням електрики. Але дарма радіють: це призведе до того, що через 9 місяців на світ народиться ще мільйон «бандерівців».
Російські окупанти навчили миролюбну дружню націю ненавидіти – так сильно, як ніхто з нас раніше не вмів. Але навіть цю ненависть ми переплавляємо на конструктив – хтось, зціпивши зуби, б’ється з ворогом «на нулі» або в лавах тероборони. Хтось волонтерить, віддаючи останні кошти на потреби армії або тих, хто має в цьому потребу. Хтось тримається з останніх сил, щоб продовжувати свій бізнес, не звільняти людей та продовжувати платити їм зарплату, підтримуючи економіку країни. Хтось купує військові облігації, аби допомогти державі пережити важкі часи. А більшість – переказує кошти на потреби армії, «помсту окупантам», «прилади проти дронів» або «супутники».
І всі ми ще більше почали цінувати близьких та друзів, спілкування та турботу. «Як ти?» – тривожно перепитуємо один в одного після кожного ракетного обстрілу або повідомлення про «прильоти». «Та якось тримаємося», – відповідаємо.
І ми справді тримаємося. Вже 8 місяців – тобто, 243 дні, тобто 5832 години…
Ніхто з нас більше не ставить собі запитання – коли це закінчиться? Бо і надмірний оптимізм (війна закінчиться «за 2-3 тижні» або «до нового року»), як і крайній песимізм (це ніколи не скінчиться і триватиме вічно) – це програшна стратегія, яка негативно впливає на психіку та поглиблює депресію.
Тому живемо сьогоднішнім днем, підтримуємо один одного, віримо у Бога та ЗСУ. І єдине питання, яке собі ставимо – так кого ви хотіли перемогти, росіяни?
Вікторія Чирва