3 червня 2022 року. З моменту російського вторгнення минуло рівно 100 днів. Україна зустрічає цей сумний ювілей зі змішаними почуттями. З одного боку, війна локалізувалася на кількох південно-східних областях, і мешканці інших регіонів зітхнули з полегшенням. З іншого – вона скрізь, і про неї неможливо забути.
Вчора у Києві була злива і гроза. Розкати грому, який у мирному житті міг налякати хіба що дитину, у багатьох викликали страх і навіть паніку. Бо звуки розкатів грому нагадують інші – залпів артилерії, спрацьовування ППО, вибухів від розмінування. Це як шарпнути по рані, яка щойно почала загоюватися – і вона знову починає кривавити. Ця літня гроза нагадала нам, що відтепер всі ми травмовані війною. І ще довго будемо здригатися від кожного гучного звуку у страху, що знову стріляють.
Якщо порівнювати війну з хворобою, то у перші дні-тижні-місяці було загострення. З панічними атаками, нападами жаху, гострим болем від новин, який скручував шлунок джгутом, тривогою та депресією. Зараз, коли пішов четвертий місяць війни, вона нагадує хронічну болячку. Яка, втім, будь-якої миті може знову перейти у стадію загострення.
Життя поступово приходить до норми – такої, як ми її зараз уявляємо. Нічний сон, як і раніше, кілька разів переривається повітряними тривогами. Але вони стали звичними, як серцебиття. Більшість з нас настільки звикла до цього в’їдливого звуку, що іноді чуємо його у своїй голові, навіть коли сирена не звучить. Просто звикли.
Як і до атрибутів війни у Києві та інших містах: погляд байдуже затримується на протитанкових їжаках, мішках з піском та військовою технікою, яка стоїть на узбіччях доріг. Покірно показуємо документи на блокопостах, посміхаючись хлопцям з ЗСУ та тероборони. Хтось дратується через те, що доводиться постояти зайві 10 хвилин, але особисто я сприймаю це з розумінням. Війна триває, друзі. Так треба.
Тепер, коли для більшості мешканців України війна вже не так близько, як раніше, крізь нестерпний біль поступово пробиваються й інші емоції. Радіємо запаху бузку та липи. Теплому літньому сонцю. Перемозі збірної України над шотландцями. Закінченню складного шкільного року і не найгіршим оцінкам своїх дітей. Це, мабуть, психіка так намагається адаптуватися до нових реалій. І виявляється, що навіть на тлі війни можна жити майже нормальним життям.
Відомий психіатр Віктор Франкл, який пережив жахи концтабору, у своїх спогадах розповідав, що першими зламалися ті, хто вважав, що це скоро закінчиться. Потім – ті, хто вважав, що це не закінчиться ніколи. І лише ті, хто не ставив жодних часових рамок та термінів, а просто займався своїми справами, змогли пережити це страшне випробування. Мабуть, всі ми зараз інстинктивно дотримуємося цієї рекомендації. Живемо одним днем і вирішуємо щоденні задачі. Купити сіль, яка зараз у дефіциті. Дочекатися своєї черги на заправці та залити повний бак бензину. Посперечатися у соцмережі з опонентом, який має інші політичні вподобання. Та інші – важливі і водночас такі дрібні у порівнянні з війною справи.
Зараз нам, мешканцям Києва, центральної та західної України здається, що війна дуже далеко і більше ніколи нас не торкнеться. Але є Харків і Маріуполь, Херсон і Сєвєродонецьк. Вони стогнуть і стікають кров’ю. І ми, мешканці відносно «мирних» міст, не маємо права забувати і прощати. А мусимо робити усе, щоб наблизити перемогу – хто чим зможе. Пересилати кошти для армії, займатися волонтерством, надавати прихисток біженцям з постраждалих регіонів. Війна хоч і далеко, але все одно – близько. І вчорашній грім нам про це красномовно нагадав.
Вікторія Чирва