Я розучую сонату Бетховена на фортепіано і планую за кілька місяців викласти запис свого майстерного виконання у YouTube. Звісно, якщо не почнеться війна.
І оце уточнення – «якщо не буде війни» – останнім часом можна почути від багатьох знайомих. Хтось говорить про це напівжартома, хтось – просто констатує факт, хтось боїться. Але імовірність або навіть неминучість війни «фонить» в інформаційному просторі.
Коли мене питають, чи боюся я, що Путін нападе, я щиро дивуюся. Що значить – нападе? Він уже напав! Ще у 2014 році, коли відтяв Крим та частину Донбасу. Він нападає щодня, коли на Сході гинуть наші хлопці, коли здійснюються кібератаки на наші підприємства та установи, коли зриваються продумані та ретельно сплановані розвідницькі операції або коли армія російських ботів у Фейсбуці закликає людей не вакцинуватися.
Про те, що Путін може напасти, більшість українців усвідомила у 2014 році. А особисто я почала це підозрювати ще у далекому 2003-му. Тоді, під час розпалу україно-російського конфлікту щодо острова Тузла я була у складі делегації українських журналістів, які зустрічалися з кремлівськими високопосадовцями. Для нас влаштували зустріч оф-рекордз з тодішнім головою адміністрації президента Олександром Волошиним. І він, абсолютно не вагаючись, пообіцяв, що Росія «краще скине на Тузлу бомбу, ніж віддасть її». І додав щось на кшталт: «Досить того, що ми ледве заспокоїли наших людей з приводу того, що Крим – український». Через 10 років після тієї розмови росіяни здійснили свою загрозу і відновили «історичну справедливість» щодо півострова – так, як вони її малюють у своїй хворобливій уяві.
Більшість українців давно усвідомили, що Росія – ніякий не друг і не старший брат, а жорстокий маніяк із численними психічними розладами. Який буде сіпатися на Україну, поки не отримає гідну відсіч. То що нам залишається? Дати «братам» цю відсіч, якщо знову сіпнуться.
Чи бояться українці? Страх є, але вже не такий, як 7 років тому. Мабуть, ми вже отримали певний імунітет, як ті ж ізраїльтяни, які живуть в умовах постійної близькості війни не одне десятиліття. Хтось із ізраїльських знайомих, коли я спитала, як це їм живеться, коли у будь-який момент можуть пролітати бомби або оголошують повітряну тривогу, відповів: так війна ж далеко – у 50 кілометрах від місця, де я живу! Наша війна поки що у 800 кілометрах від Києва. І переважна більшість українців, дякуючи нашим воїнам, живе у мирі.
Звісно, панікери є – хтось почав знімати гроші з рахунків та скупати долари, хтось вивозить родини за кордон. Але це переважно заможні люди, яким є що знімати та є куди тікати. А ми – більшість українців – робимо, що можемо, у такій ситуації. Дізнаємося адреси найближчого укриття (на жаль, в цьому питанні все запущено, і часом за стрілочкою, що скеровує до бомбосховища, можна потрапити до стрипклубу). Заправляємо повні баки своїх машин. Домовляємося з рідними про місце зустрічі в разі, якщо відключать мобільний зв’язок або інтернет. Збираємо тривожні (господи, хто придумав таку безглузду назву?) – заспокійливі валізки з документами та речами першої необхідності.
Із надією слухаємо повідомлення підтримки від президентів західних держав, радісно зустрічаємо вантажі з озброєнням з Британії, США або Польщі. З жахом та іспанським соромом слухаємо власного президента, який фактично звинувачує західних лідерів у роздмухуванні паніки та перебільшенні російської загрози. З обережністю ставимося до новин, що Путін відводить свої війська від наших кордонів. Бо хто його знає, що спаде на думку цій непередбачуваній істоті?
Звісно, для додавання драматизму можна було б написати, що «загроза війни витає у повітрі». Але ні – Україна продовжує жити своїм життям. У магазинах повно продуктів – вони подорожчали, але навряд чи Путін і до цього доклав руку. Переживаємо черговий карантин та дистанційне навчання і пояснюємо роботодавцям, чому ми знову залишаємося вдома. Сваримося і миримося, одружуємося і розлучаємося, народжуємося і вмираємо. Все, як завжди.
Коротше, не панікуємо і намагаємося вірити у те, що позиція західних держав не дозволить Путіну не те що розв’язати Третю світову, але бодай рипнутися на Україну. До речі, військовослужбовець, якого я днями підвозила з дачі до міста, повідомив мені, що приводу для страху немає, бо українська армія мобілізована, мотивована і готова дати відсіч.
Тому є висока вірогідність, що я все-таки зіграю вам Бетховена…
Вікторія Чирва